Каждый раз хочется плакать, стоя
у железной дороги,
будто это мы, это мы
здесь, в ремонтной мастерской, на шинели расстеленной
торопились запомнить
губы, пальцы, глубины
за полчаса до отбытия
переполненного товарняка.
Непоправимость – это когда
перед лицом беды
пытаешься подорвать что-то дорогое, важное,
только бы не корчилось, не мучило
себя и тебя, а вместо этого –
выживают все, лишь искалеченные.
Неделю бредут по лесам вдоль путей,
не понимая, как снова сблизиться,
пристроиться. Как тебя звать, обломок?
Отступая, лето звенит
в ушах, старая контузия.
Сколько важных разговоров непоправимо
не сложилось, набухло под кожей,
чем их теперь залечить; глушат тропу
лопухи с паучьими королевствами
под ними,
пыльные борщевики и цепкие пыреи.
Что прикладывать к нашим отёкам,
как с ними сосуществовать,
вдруг впереди ещё жизнь.
Рельсы светятся и поют,
бутыли с домашним вином
на пристанционных окнах
напоминают горла поэтов,
где перебраживает другой язык –
заранее не понятно, выйдет ли наконец
что-то стоящее.
Вечно люблю в тебе
подростка, что натворил глупостей и сгоряча
выбежал на железнодорожную насыпь –
бросается камнями, наблюдает,
как с металлическим гулом, с дымом,
искрами, голосами
прокатывается чужая жизнь
в неизвестные пункты назначения,
как испещрена светом домашних окон
ночи тревожная стена по ту сторону насыпи –
а мальчик
сам по себе
и не знает, куда ему сейчас идти.
(Перевод с украинского)
* * *
Щоразу хочеться плакати, ставши
при залізниці,
наче то ми, то ми
тут, у ремонтній майстерні, на шинелі розстеленій
квапилися запам'ятати
губи, пальці, глибини
за півгодини до відбуття
залюдненого товарняка.
Непоправність – це коли
перед лицем біди
намагаєшся підірвати щось дороге, важливе,
тільки б не корчилося, не мучило
себе й тебе, а натомість –
усі виживають, лише скалічені.
Тиждень видибують лісами вздовж колій,
не знають, як знову впізнатися,
допасуватися. Як тебе звати, уламку?
Відступаючи, літо дзвенить
у вухах, стара контузія.
Скільки важливих розмов непоправно
не сталося, поспухало під шкірою,
чим їх тепер залікувати; стежку глушать
лопухи з павучими королівствами
попід ними,
запилюжені борщовики й цупкі пирії.
Що прикладати до наших пухлин,
як із ними співіснувати,
раптом попереду ще життя.
Рейки світяться і співають,
бутлі з домашнім вином
на пристанційних вікнах
нагадують горла поетів,
у яких виброджує інша мова –
ніколи не зрозуміло, чи вийде врешті
щось путнє.
Назавжди люблю в тобі
підлітка, що накоїв дурниць і зопалу
вибіг на залізничний насип –
кидається камінням, спостерігає
як із металевим гулом, із димом,
іскрами й голосами
прокочується чуже життя
в невідомі пункти призначення,
як поцятковано світлом домашніх вікон
ночі тривожний мур по той бік насипу –
а хлопчик
сам собі
і не певен, куди йому зараз іти.
ID:
958577
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 03.09.2022 23:59:22
© дата внесення змiн: 03.09.2022 23:59:22
автор: Станислав Бельский
Вкажіть причину вашої скарги
|
