Стою я на зупинці та на людей споглядаю,
У кожного свої справи, про які я не знаю.
Мене не турбує їх власне життя,
У кожного своя неповторна доля і свої почуття.
Стою я на зупинці та чекаю свій час.
Сподіваюсь, він ще в мене не згас.
Надія пошепки говорить, що це лиш початок,
Але потім продовжує довго мовчати.
Стою я на зупинці та мрію свій шлях вже почати,
Розправити крила і, як вільний птах, щосили мчати,
Але промені сонця такі привабливі й пекучі,
Манять до себе, як того Ікара, ще дужче.
Помічаєш, що летіти стає важко,
І в море розчарування поринаєш ти тяжко.
