1.
Как я люблю этот протяжный первый аккорд робкого снега.
Инкрустированную луну наверху.
И свет её сквозь тёмную византийскую ладонь по Старому Киеву идёт.
В брошке двора, где они жили, сломана застёжка,
но осталось отражение их ботинок.
И я становлюсь в них, в родные, и ста лет как не бывало.
Самое время рассказать девочке, что сидит за книгой
и часто ворует свечи в церквях, и лепит из них кузнечиков – как оно дальше будет.
Но я промолчу – небо совсем голубиное, свет уже высоко-высоко,
и луна больше не такая таинственная – в точечку, словно перепелиное яйцо.
Так когда-нибудь кто-то другой заглянет в другой сундук – и увидит в нём тебя.
2.
Идёшь по городу, и он тебя узнает: поступь и слова на ходу.
Прозрачные дворы и заслеплённые звезды на небе, и гулкую тишину.
Ты бы бредил им, целовал бы отметки на кирпичах, которым, может, лет сто или больше.
Твой дом растёт, как цветок в саду – и потолки всё выше.
Расходятся стены, расширяются дальние части комнат,
и ключ в кармане пустил росток, словно боб или какое-то семя.
Ты найдешь её в одной из комнат и посадишь себе на колени.
И все, кто здесь был, кто позабыл о нас, будут стоять в стороне – это не для них.
Проявятся другие за столом в назначенное время, и места им хватит.
Иди по городу – шёлковой лаской, гибким зверем.
Так гром ударяет, будто из-за решёток, и летним ливнем тебя настигает
под лапой у липы, рядом с Десятинной.
И всё, чего желал под ней и под этими звёздами – стоит рядом с тобой –
а город светится вниз. И город светится вверх.
2017
(Перевод с украинского)
КИЇВ
1.
Як я люблю цей протяжний, перший акорд несміливого снігу.
Інкрустований місяць вгорі.
І світло його крізь темну візантійську долоню Старим Києвом йде.
У брошці двору, де вони жили, поламана застібка,
але лишився відбиток їх черевиків.
І я стаю в них, у рідні, і сто років як не було.
Саме час розказати тій дівчинці, що сидить за книжкою
і часто краде свічки у церквах, і ліпить з них коників – як воно піде далі.
Але я промовчу – небо зовсім голубине, світло вже високо-високо,
і місяць більше не такий таємничий – у крапках, мов перепелине яйце.
Так колись хтось інший вже зазирне у іншу скриню – і побачить у ній тебе.
2.
Ти містом ідеш і місто тебе впізнає: ходу і слова на ходу.
Прозорі двори і засліплені зорі з небес, і тишу лунку.
Ти марив би ним, цілував би тавра цеглин, яким, може, років із сто, ну, або більше.
Твій дім виростає, мов квітка в саду – і стелі все вищають.
Розходяться стіни і ширшають крижі кімнат,
і ключ у кишені пустив свій росток, мов біб чи яка насінина.
Ти знайдеш її у якійсь із кімнат й посадиш собі на коліна.
І всі, що були, що забули про нас, стоятимуть осторонь – це не їхнє.
Проявляться інші за столом в призначений час, і місця їм вистачить.
Ти містом іди – шовковою ласкою, гнучким звіром.
Так грім ударяє немов із-за ґрат і літньою зливою тебе застає
під лапою липи обік Десятинної.
І все, що під нею бажав. І під тими зорями – стоїть біля тебе –
а місто світиться вниз. І місто світиться вгору.
ID:
966936
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 29.11.2022 13:07:01
© дата внесення змiн: 29.11.2022 13:07:01
автор: Станислав Бельский
Вкажіть причину вашої скарги
|
