Простуючи по набережній часу,
У сонячну, ледь вітряну добу,
Обличчя собі посмішкою красив
І бриз горнило гумору роздув.
Збирав з піску і прикладав до вуха
Співучі мушлі; образи зринали,
Сплітали візерунок милозвучний,
З нічого поставали мрій титани.
І ось зустрів в одну погожу днину
Принадливу подобу в капелюсі.
Її волоссям русим вітер линув,
А тіло вбране в білосніжній блузі.
Свій лик вона спокійно повернула,
Обдарувала поглядом ясним.
І та печаль, що всілась брудним мулом,
Пожбурилася, мов спросоння сни.
Вкропила трунок у потік щодення,
Тлінь просту і сіро-нецікаву.
Розкинула ті мішуристі терни,
В які втрапляєш знову, і тікаєш.
Ідеал ножем полоснув душу,
Клекоче рана і стікає тушшю
Тієї самотини, що у серці
Гниє віки, мов в домовині здертій.
***
Якщо душа — полотно, її рубці — мазки маслом,
Ти — моя Фріда, мій п'янкий Караваджо.
Полонений страхом, мій бондаж — муки.
Розпали знов пристрасть, відчувати змушуй.