Сумного неба місячне свічадо,
І тиша невимовна поміж нас.
Спокут, визнань і розуміння час,
І час журби із присмаком досади,
Що не мине, допоки чути стук
В грудей проваллі, у набряклих скронях,
У сплетених самотностей долонях,
Доки душа знічев'я творить звук...
О цій порі надихатись - несила.
Легеням бракне помаху від крил.
Яких шукати в світі ще мірил,
Щоб правда цього болю не змаліла?
Пірнають в сум нічного виднокола
Твоя печаль і мій облудний страх.
І чути - кряче потойбіччя птах
Про ранок, що надходить вже спроквола.
Йде німота в невиспані гаї.
Здається,крок - і подиху не стане.
Тож хай у мить,коли прийде Незнане,
У небо очі дивляться мої...
