На лісовій галявині біля розлогої ялинки, де сонечко лагідно гріло землю, жив їжачок на ім'я Вуханчик. У нього була хатинка, яку він змайстрував із шишок, яких так багато було навколо.
Хатка була невеличка і колюча, як сам їжачок, але Вуханчику було затишно в ній. Він радів, що у нього була оселя, так схожа на нього. Лусочки шишок приємно кололи лапки Вуханчика, як і його колючки на спинці.
Найбільше їжачок полюбляв гуляти по лісу. Він цілими днями блукав по хащах та шукав щось смачненьке для себе, або слухав спів пташок. І все, начебто, добре було у звірятка, але він був самотній і це бентежило його добру, ніжну душу.
Одного дня, коли він, як звично, шукав гриби для вечері, відчув навколо себе дивну тишу: вітер не грався у гілках дерев, пташки не співали, нічого не шуміло. Ліс начебто заснув! Від несподіванки Вуханчик зупинився та перестав шурхотіти. Прислухався і зрозумів, що хтось тихо плаче.
— Хто це так гірко плаче? — подумало звірятко. Їжачок ще раз прислухався, попрямував на звук і побачив невеличкого зайчика, який загубився в густій траві.
Їжачок підійшов ближче і лагідно запитав:
— Чому ти плачеш, друже? І як тебе звуть?
Зайчик підняв вологі очі і сказав:
— Мен-н-н-е-е кличуть Лапка і-і-і я загубив свою нору після гри з іншими зайчиками.
Їжачок, не вагаючись, вирішив допомогти новому другу і почав його втішати:
— Ну, Лапко, не плач, я допоможу тобі, адже в нашому лісі я знаю де розташовані оселі майже всіх звірів. Навіть ведмедя!
— О-о-о, мені так стра-а-а-шно, — прошепотів Лапка.
Але Вуханчик йому відповів:
— Не бійся, мій друже! Я не дам тебе скривдити! Ось бачиш які маю колючки! — і їжачок повернувся до зайчика спиною.
— А ще маю при собі ось цю паличку-виручалочку. Вона мені допомогає не тільки грибки знаходити під листям!
Звичайно Вуханчик був хоробрим, але за своєю вдачею був їжачком-добрячком і звісно нікого лупцювати своєю палицею не збирався. Так, тільки налякати нахаб, щоб знали — їжачок не тільки добрячок, а ще й хоробрячок!
Вони разом відправилися в лісові пригоди, щоб знайти дорогу до заячої нори. Їжачок, блукаючи на самоті, став добрим слідопитом і йому не важко було орієнтуватися в лісі.
Спочатку їм потрібно було перебратися через високий пагорб, потім пройти через темний ліс, повний загадкових звуків. Кожного разу, коли Лапка почував себе наляканим, їжачок був поруч, підтримуючи і підбадьорюючи його. Так поступово їхня дружба все міцнішала.
Найбільше випробування чекало на них, коли вони дійшли до широкого струмка.
Лапка налякано сказав:
— Я-я-я дуже боюся води.
Хоробрий їжачок-добрячок замислився на хвильку і вигукнув:
— Є ідея! Ми побудуємо місток із гілок. І ми пройдемо, і користь іншим буде!
Разом вони швидко справилися із завданням і радісно перейшли на інший бік. І от тут, за річкою, вони знайшли заячу нору.
Скільки радості було у очах зайчика! З вдячністю і теплом у серці, Лапка запросив їжачка на чашку липового чаю та похрумати солодкою, молодою морквою. Вони розповіли один одному багато історій і зрозуміли, що справжня дружба - це допомога і підтримка в скрутну хвилину. Так їжачок не тільки допоміг знайти дорогу додому, а й знайшов вірного друга. Від цих подій приємне тепло заполонило сердечко Вуханчика: — Я не самотній! — подумки радісно вигукнув він.
З того дня Вуханчик і Лапка часто проводили час разом, відкриваючи нові куточки лісу і ділячись один з одним найтеплішими моментами життя. І жодного разу не забули, що справжня дружба починається з маленьких кроків назустріч один одному!
01.06.2024.
