Полудень дихає у спину
і, з кожним кроком на мить ближче.
Із себе ліплячи людину,
я на сходинку вище - нижче.
Все, озираючись в минуле,
крокую впевнено непевно.
Для когось цінне чи забуле,
але в свій час надмір душевно
горнулось до глибин бездонних,
вдихаючи життя в легені
до рук торкаючись холодних.
Згорали часом дні скроплені.
Згорали, тліли, розчинялись
в рутині слів, як сновидіння.
А після - в пам'яті ховались
і виринали, мов видіння,
про себе згадуючи зрідка.
А обрій, наче, вечоріє.
Із всебіч тисне... Тіло? Клітка.
Життя горить, згора, жеврі́є...
