По берегу гуляли дві душі. Одна дивилася собі під ноги,
туди, де не лишалися сліди, лишити їх вона уже не мала змоги.
Але дивилася уперто вниз, не відривала погляд, не здіймала.
Був ясний день, приємно віяв бриз, вона ж, здавалося, його не помічала.
Йшла поруч друга, ніби і не йшла, дивилась ненав’язливо на першу.
Лише для цього тут вона й була. Мільярд разів і кожен з них, як вперше.
Мільярд разів той самий краєвид – порожній берег, жодного відбитку.
Змітав борвій піщинки із чола, уносив у наступну оповідку.
Мовчали душі, лоскіт голосів не хвилював гладку поверхню тиші.
В множинності завершених світів найпершими псуються найгучніші.
Цей берег їм обом був дорогий. По-різному, як завжди і буває.
У безлічі розрізнених надій одної спільної на близькість вистачає.
Одна душа хотіла залишити слід, а інша порадіти, що вдалося.
Один на двох піщано-чистий світ у спільному мовчанні двоголосся.
По берегу гуляли дві душі. А здалеку скидались на єдину.
Йшли мовчки, удавали, що чужі. А бриз приємно дув у їхню спину.
22.08.24
