/дактиль/
Важко метелику в темному льосі:
Крильця розправити б… І – полетіти…
Із кажаном жити вдвох довелося,
Перший – все рвався , до сонця, до літа…
Ли́лик – понурий мовчун – був самотній,
Світло для нього вразливе і прикре.
Свічка проникла до льоху й сьогодні,
Іншому блискіт – пова́ба до скрику!
Світе ясни́й! У пориві метелик,
Нісся щосили… О, бідні крильцята…
Кинувсь у пломінь… Обпікся! До стелі!
Лампа – як сонце… І знову кружляти!
Сяяла смерть… Миготіла, міни́лась…
Світло, тепло́… Як, сердешний, це любить!
Кола все вужчі… Ох, то ж його згуба!
Геть від вогню! Та впиратись несила…
Трісь! Мрія про́стору крила запа́лить –
Так і згорів межи світла, зухвалець.
… Довго у темряві житиме лилик.
Різні бо мрії – й тому різні крила…
/За мотивами прози Лесі Українки "Метелик"/
