Чув тисячу разів я звідусіль,
Що радість в Небесах, а в Пеклі – біль,
І твердження таке цілком приймаю,
Однак при тому теж я добре знаю,
Що ще ніхто мандрівку з цих країв
У Небеса чи в Пекло не здійснив,
Отож не міг по іншому це знати,
Як чути десь, чи в книгах прочитати.
Бо досвід сумнівам не рятівник,
І Боже упаси, щоб чоловік 10
Лиш вірив в те, що бачать власні очі,
А решту мав за вигадки жіночі.
Хоч, може, і не вмисна та вина,
Та знає Бог, що правда лиш одна,
Хоч часом хтось її й не бачить прямо.
Бернард Чернець на бачив все так само!
Тож мусим ми дізнатися із книг
Про давні справи, вписані до них,
І мудрі старожитності догмати
У книгах тих з довірою приймати, 20
Що нам покажуть істинні діла, –
Про святість, царства, звільнення від зла,
Теж про любов, ненависть, лють взаємну,
Але не буду тратить час даремно.
Якщо ж ці книги зникнуть в забутті,
До пам’яті не буде більш путі.
Повинні шанувать ми книги давні,
Без них зведуть нас діяння безславні.
А що ж до мене, хоч знання слабкі,
Та насолоду зроджують книжки, 30
Для них я віддаю мою довіру
І в серці ушановую їх щиро, –
Так щиро, що немає інших втіх,
Щоб одірвали від книжок моїх.
Хіба що, досить зрідка, в день святковий,
Коли вже місяць травень йде чудовий,
І лине звідусіль пташиний спів,
А килим буйноцвітний землю вкрив, –
Тоді прощайте книги і читання!
Тепер чуття наповнюють незнані 40
І я тягнусь до квітів залюбки,
Що в них червоні й білі пелюстки, –
Стокротками у нас їх називають,
До них сердечну приязнь відчуваю.
Як я казав, вже травень розцвітав,
Тож день мене у ліжку не застав, –
Піднявся я на луки поспішити,
Щоб бачить, як до сонця прагнуть квіти,
Що вранці осяває неба даль;
Цей краєвид тлумить мою печаль. 50
І радий я, що тут, на лузі, рано
Віддати можу всю мою пошану
Для квітки, що найкращою була, -
Лиш їй належить честь і похвала.
Люблю її, й любитиму так само,
За те, що так ясніє кольорами,
Аж поки серце спиниться моє.
Хоч не клянусь, та в цьому правда є,
Що не любив нікого гарячіше.
Коли йде вечір й наступає тиша, 60
Й на захід сонце скінчує дугу,
Я прагну бачить квітку дорогу,
Що на спочин іде, злякавшись ночі.
Вона лиш ясне сонце бачить хоче,
Й розкрить своє обличчя перед ним.
На жаль, не досить в нашій мові рим,
Щоб квітку славить гідними словами!
Допоможіть і силою, й знаннями,
Хто може написать про почуття
І справу цю довести до пуття, – 70
Мій труд тяжкий своїм трудом зміцнити,
Якщо вам любі пелюстки чи квіти.
Бо знаю я, що скупчили в одно
Ви зібране поезії зерно.
Я слідом йду, збираючи за вами
То тут, то там зерно із колосками
Залишених з достатку добрих слів.
Можливо, те у вас я попросив,
Про що ви у піснях своїх співали,
Та ви на мене гніву щоб не мали, 80
Бо це я в честь любові так роблю,
Також служити квітці я люблю
І силою, і розумом питливим.
Вона для мене світлом є правдивим
Що через темний світ вело мій шлях.
В печальних грудях серце має страх,
Бо у такому страдному коханні,
Моїх думок лиш ти єдина пані.
Мій труд, мої слова усі оці,
Немов слухняна арфа у руці, 90
Що так звучить під пальцями чуткими,
І з серця кличе співами тремкими
Чудовий звук, що родить плач чи сміх.
Будь пані й провідник доріг моїх;
Тож я молюсь, як до земного бога
В цей праці час, також і в час тривоги.
Щоб дать довіру до подій старих,
Про що й казав, і поважати їх,
Повірить має чоловік охоче
Не тільки в те, що дійсно бачать очі. 100
Про це скажу у відповідний час, –
Не можу зримувати все ураз.
І прагне дух мій неспокійний знову
Побачить квітку свіжу і чудову,
Яка тримає в пристрасті мене,
Та так, що в серці полум’я одне,
Котре мене до світу піднімає, –
Так перший ранок травня наступає.
У серці щира радість і любов,
Бо воскресати буде квітка знов, 110
Що прагне сонцю пелюстки розкрити,
Червона, мов червоні ружи квіти,
Що в грудях у Бика в той день цвіли,
Як Агенорову дочку звели.
Навколішки мені припало стати,
Щоб квітку свіжу від душі вітати.
І так стояв я на м’якій траві,
Аж пелюстки розкрилися живі.
Солодкий запах розливали квіти,
Що ними вся трава була розшита. 120
Я пах дерев і трав також люблю,
Тож з квітами зіставлень не роблю,
Та все ж у неї запахи ніжніші;
В красі їй квіти поступались інші.
Земля забула стан свій без тепла,
Коли зимою голою була
І холоду мечем була побита, –
Тепер помірним сонцем обігріта
Прикрила знову наготу суціль.
Малим пташкам минув зимовий біль, 130
Бо вбереглись від сітей птахолова,
Якими він ловив їх в час зимовий
І руйнував дощенту їхній рід,
Та всупереч йому уникли бід
Й тепер його у пісні зневажають,
Негідника, що ласий розум має
І спокушав софізмом без кінця.
Була це пісня: «Нехтуєм ловця
І весь його обман!» Вони співали
Любові гімн і радощі лунали, 140
Подружнім парам слава і хвала
У час блаженний літнього тепла.
І на гілках, між квітами й листвою,
З піднесенням вертіли головою
Й співали:«Славен Валентин Святий!
Бо ми в цей день зробили вибір свій
Без каяття, ласкавими серцями!»
І вмить своїми стрілися дзьобами,
Віддавши шани і смирення дань
Любові, і для інших починань, 150
Належних лиш любові і природі;
Тлумачте це як хочте,– з мене годі.
А ті, що підло скоїли гріхи,
Як деякі в невірності птахи,
Благали милосердя за провини
І каялися співом без упину,
На квітах покладали каяття,
Щоб мав товариш їхній співчуття,
Щоб врешті досягнути миру й злади.
Хоч Зверхність і зробили знаком влади, 160
Та Жаль, узявши сили повноту,
Зміцнив для Милосердя правоту,
І Чемність стала з честю панувати.
Та я не можу честь і гріх рівняти,
Не може бути лицемірним жаль,
Честь дорога, як стверджує Мораль.
Тож ці пташки, від намірів злих вільні,
Зійшлись в любові, вади обопільні
Забувши, і злили в акорд свій спів:
«Ласкаво просим, літо, пан панів!» 170
Зефір і Флора ніжно і спокійно
Давали квітам ласку благодійну, –
Пестливим подихом розкривши їх,
Немов боги на луках квіткових.
Гадав я, – зможу там щодня, щонічно,
У радісній весні тривати вічно,
Без їжі, без напоїв і без сну.
Відчув я, що поволі в тім тону.
І на боку, обпершися на руки,
Збиравсь прожити довгий день на луках, 180
Бо мав я вочевидь мету одну, –
Дивитися на квітку чарівну;
Її недарма люди поважають
І «оком дня» чи «сонцем» називають, –
Царицею і цвітом над усе.
Молюсь, хай бог їй благо принесе,
І всім, хто любить квіти ради квітів!
Та не вважайте, що у буйноцвітті,
Підносячи цю квітку над листком,
Сильніше ніж зернину над снопом, 190
Роблю я вибір з кращого чи злого,
Бо я не є прихильник ні для кого.
Не знаю, хто слуга квіткам, листкам,
Та хай їм труд приносить радість там,
Бо з іншого барила ті напої,
Все почалося з повісті старої.
Коли на захід сонце перейшло
Й схилила квітка на спочин чоло,
Здригаючись у мороці нічному,
Я швидко поспішив до мого дому 200
Спочити, щоб раненько, ледве світ,
Знов бачити розкритий квітки цвіт.
І в квітнику, що я зробив майстерно,
Поставив лаву із м’якого дерну,
Де постіль постелити наказав.
Я в честь нового літа шану склав
І повелів укрити ложе цвітом.
Склепивши очі, став чоло хилити
І десь-то за годину вже заснув:
Приснилося, що я на лузі був 210
І бачив квітку, що кохав глибоко.
А здалека на луг рішучим кроком
Любові бог з царицею ішов,
Зелений царський був на ній покров,
На косах сітка золота висіла,
А зверху над усім корона біла
У дрібних квіточках, на цілий світ
Скажу я правду, як стокротки цвіт,
Що білими покрита пелюстками,
Біліла та корона теж так само. 220
Мов із перлини зроблена була
Корона, що цариця в ній ішла;
Тож ця корона біла над зеленим
Була немов стокротка, достеменно,
Ще й золота її вкривала сіть.
Був вдягнений Любові бог в ту мить
У шовк, обшитий зелені пучками
Й обсипаний троянди пелюстками, –
Свіжіших споконвік ніхто не знав.
Його волосся сонця диск вінчав 230
Замісто золота, ясне світило
Його обличчя осяйним зробило,
Що ледь розгледіти я бога зміг,
Здавалося в руках він мав своїх
Дві вогняні стріли, як жар гарячі,
Й розкриті крила ангела я бачив.
Хоч люди кажуть, що цей бог сліпий,
Та думаю, він бачить вибір свій,
Бо так суворо подививсь на мене,
Що серце вмить зробилося студене. 240
Ставну царицю він за руку вів,
В короні білій, в зелені листків,
Таку жіночну, ніжну, доброчинну,
Що в цьому світі навіть половину
Не зможе жодний чоловік знайти
Такої, як у неї, красоти.
Тож я пишу, у дивному пізнанні,
Цю пісню, як хвалу достойній пані.
16 Бернард Пілігрим, також званий Бернард Мудрий чи Бернард Чернець, був франкським монахом дев'ятого століття. Найбільше він відомий своїми розповідями про подорожі, в яких він докладно описує свої подорожі навколо Середземного моря, в Італії, Єгипті, Святій Землі та Франції.
113 За легендою Зевс з'явився для Європи, дочки Агенора, що гралася з подружками на морському узбережжі, у вигляді бика і, викравши її, відвіз на своїй спині на острів Кріт.
114 Агенор у давньогрецьких міфах був сином Посейдона й Лівії. Від його шлюбу з Телефассою народилися Кадм, Фойник, Кілік і Європа. Коли останню викрав Зевс, Агенор послав своїх синів на розшуки, заборонивши їм повертатися без сестри. Розшуки виявилися марними і брати розселилися по різних країнах.
Geoffrey Chaucer, The Legend of Good Women: Prologue
ID:
1024068
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Поетичні переклади
дата надходження: 11.10.2024 19:40:57
© дата внесення змiн: 11.10.2024 20:03:59
автор: Валерій Яковчук
Вкажіть причину вашої скарги
|
