́Світилась, як сонце, коли воно спати лягало.
Сміливо горіла зорею у ніч дощову.
Здавалось, нічого на світі її не лякало.
Душа була схожа на літню зелену траву,
Чи може на чисте, безхмаре і сонячне небо –
Така була щира!, смішна, мов маленьке дитя!
…Але виростала… Тоді закохалась у тебе
Уперше у світі… і ти замінив їй життя…
Вона дарувала тобі свої синії очі,
І вже не дитяча іскра мерехтіла у них,
А сонячні дні проміняла на пристрасні ночі!
…Мабуть то і був її перший покараний гріх…
Тебе дивувала і тішила «посмішка неба»,
І сміх, що дзвенів, як у горах прозорий кришталь.
Та тільки кохання, що вічне, було не для тебе.
Ти швидко пішов, залишивши нестерпну печаль.
З очей покотилися сльози, ще досі не знанні,
Та й звідки вона здогадатись могла про таке?!,
Що так розбиває серця теє кляте кохання??!,
Що стане без нього життя, як каміння важке???!!!!
…І впала вона, як нещасні приречені зорі
Із неба, так сильно, здалось, що хитнулась земля!
І серце згубилось у світі, як крапля у морі…
Лиш сльози туманом лягали на мертве гілля…
Застигли, пронизані вітром печальні алеї.
І знову до міста небажана осінь прийшла…
Спочатку ніхто не збагнув: «Що ж це трапилось з нею???»
«Померла вона, чи згоріла від болю душа??»….
Відомо одне: на весні, як розвіється небо,
Почнуть зеленіти дерева і перша трава,
Промінчиком сонця вона нагадає про себе…
І хтось прошепоче: «Напевно вона ще жива»….
