Ще виднокрай як розвиднявся лиш неквапом об сні, що ковдрою землі торкався м ' яко; ще павутиння як в траві, рідке й хитляве, нанизувало небо на намисто мляво; ще місяць не розтанув в сяйві досвітковім, як в шибки дихало вже щось: „безмежно хвора...” А й справді, вже літами збіса тяжко хвора безрідним тихим щастям... Чоло вкриває змора, легенька поволока з очей долі спадає, й не очі – дві жарини вогнем в очницях сяють. Й в постелі на отаві вдихаю синь судомно, а хворість мою лихо відходжує невтомно. Звивається круг хати, у вікна зазирає, чатує дні з ночами і зіллям напуває. Глядить, мов рідне чадо: росу з очей втирає смердючим полотнищем, що пустка в собі бгає; примушує ковтати гидкі образи-ліки, а ті у кожен орган встромляють хижі ікла. Відтак серед кімнати розпалює багаття й у хвилі полум ' яні шепоче злі закляття, кидає сиві пасма зневіреної туги, розкурює над ложем єлеї кпин й наруги; відваром гніву й злоби дбайливо обтирає, а щастя (ще хронічне) у гострий шал впадає. Волає в твердь небесну несамовитим болем, тремтить у лихоманці, побито-тьмяне й голе... Й спітнілі груди сильно сухоти розпирають – то рветься плач громів ' ям, душа дощу благає... І вже лиш дим зостався із пекла вогняного, вже нечисть запопадна розпалася на порох; з гарячки тьмавий погляд біди не помічає, всміхається до стелі, та хтозна-де блукає... І ноги (їх немає...) несуть крізь попелище утіхи тиху вдячність за гір бездоння вище. Принишкла втомно тінь, зіпершись на порозі. Закляк ввесь світ довкіл у радісній знемозі. Й розбилася на дощ душа об безмір рясно – я просто тяжко хвора безрідним тихим щастям...
