Чому ти віриш мені? За що я заслужила твою довіру, яка так щиро дивиться мені в очі? Адже я ніхто у цьому світі, і ми разом створюємо мою байдужу для всіх нікчемність… а ти не помічаєш цього, і палко цілуєш, а я лише боюся, що колись ти прочитаєш на моїх вустах правду, яка ллється світлом із моїх очей. Ти навіть не уявляєш як відверто я тобі говорю неправду. Як часто я почала відноситися до тебе як до належного. Я вже навчилася так робити, я умію не червоніти і не відводити очі, коли шепочу тобі: я люблю тебе. та я вже і сама повірила у цю брехню.
Я люблю тебе. віриш? Віриш. Я знаю це напевне. І ці банальні, але важливі для тебе слова зводять мене з розуму, своїм символічним значенням, яке не дає спокою всю мою нескінченну ніч… я віддалася тобі повністю і без остачі. Я вже не відчуваю себе в собі. Бо не існує мене, як людини. Я втратили гідність і душу ще тоді коли вперше збрехала тобі, коли відчула присмак неправди. Це щось схоже на абсент… такий різкий запах, і бридкий смак, після якого тепло і спокійно в душі, але на ранок стає соромно. Та сором зникає, коли знову бачу тебе. впевненого, щасливо і мого. І знову і знову все спочатку. Абсент за абсентом, себто брехня за неправдою…
І що далі? Се закінчиться моєю нечесною смертю, на одрі якої я скажу останні брехливі слова: ні…я не вмираю… і закінчиться моє життя лизанням сковорід у пеклі.
Чи потрібно мені таке їство? Так… бо вже є моє життя…
Просто відверта неправда….
