Зупинитись на мить, щоб сказати про вічне
у польоті пташинім під білим крилом –
це краса витікає крізь шкіру магічно,
і торкається ока, слова їй не личать,
і ця мука, напевно, безмежно-довічна,
мов німий і прекрасно-величний псалом.
Зупинитись на мить у юрбі кольоровій,
подивитись навколо – крізь тиші сліди
проростають пагінням майбутні розмови,
гублять коні сріблясті важезні підкови
і тікають – у дикі глибокі степи
– у безмежжя, де ніч наступає на п’яти,
прокидається ранок у сонній імлі…
Білі коні, – народжені, щоб утікати,
Білі коні, – народжені, щоб витікати,
в краплях світла сочитись крізь млисті шляхи.
Ти прокинешся з сонцем – і світ протриває,
Знов манитиме в далеч нездійсненим сном
Це краса крізь полотна дощів витікає
І гірчичним зерном до небес проростає,
мов німий і безмежно величний псалом.
