Моє Небо сьогодні якесь дивне... Воно мовчить і зовсім нічого не каже. Це, мабуть, тому, що ми думаємо про одне і те ж. Ми сьогодні посварилися. Я не люблю ділитися почуттями, та на цей раз не змовчала...
Я бачила дивний сон. Він був якийсь нехарактерний для мене – зазвичай я дивлюся кошмари. У ньому один із колишніх друзів простягав мені згорток. Я обережно взяла його до рук. Це були клапті старої брудної газети, у яких щось лежало. Розгорнувши, я побачила там СЕРЦЕ, а хлопець посміхнувся і сказав: «Це твоє. Ти його у мене забула. Так от, я його повертаю...» Після цих слів серце у мене в руках почало шалено калатати, і я прокинулася...
Невпорядковані думки, нерозплющені до кінця очі. Сідаю і починаю обмірковувати побачене. Чомусь перестрибую на зовсім іншу тему. Я раптом пригадую вчорашній вечір... Знаєш, іноді можна не помітити найважливіше, хоча воно зовсім поряд. Так і я, виявляється, не помічала... А зараз відкрила очі. І побачила інші навпроти. Такі глибочезні, що складається враження, ніби вони – бездонний колодязь, у якому запросто можна втопитися...
Очі то не єдина його досконала риса. У нього надзвичайний аромат. Лише зараз я зрозуміла – це запах моря. Саме тому я так його і називаю... Ніяких реальних імен! Вони занадто громіздкі і можуть зруйнувати світ, який ми створили. Чи який створила я, а він лише погодився мені підіграти...
Того вечора я відчула себе щасливою. Без доповнень. Ні більше, ні меньше...
Він бере свій светр і простягає мені. «На, — говорить, — надінь, бо ти зовсім замерзнеш.» «Та мені зовсім не холодно!..» — впираюся я. Море майже примусово надягає на мене той светр. Він задоволений. Як не дивно, я також... А потім я випрошую те м'яке диво, так би мовити, "потягати". Він мені завеликий, нагадує, скоріше, сукню з довгими рукавами. Але красивий – чорний з білими смугами, ну, чи навпаки. Я вигадую дурну гру:
перша біла смужка – ніжний,
друга – добрий,
третя - гарний,
четверта – розуміючий.
П'ята, шоста, сьома...
І тут з'являється Небо... І чорні смуги стають такими довгими. І їх так багато... Навертаються сльози...
Перша чорна смуга – ніякого кохання,
друга – непостійний,
третя – не відмовляє жінкам. (Що тут поганого? Не відмовляє ні в чому. Навіть у одноразових, мов серветка, стосунках...)
Четверта, п'ята, шоста...
Небо переконує мене все більше. Взагалі, Небо – то зворотній бік мого Я, його темна свідомість. І чомусь воно зовсім не хоче довірятися воді...
Протистояння Неба і Моря... Чим все це закінчиться?...
А поки, з Неба тихо капають сльози. Вони падають у Море і наповнюють його. Очі плакатимуть до тих пір, поки серце, загорнене у старі брудні газети, не знайде рішення...
Це триватиме поки Море не підкаже мені відповідь...
P. S. Знаєш, я з дитинства люблю море...
