Вони протестують.
Вони проти всьОго,
бо вже давно проти свого
колишнього світу -
анархізм почуттів
щойно почав безупинний
і болісний розпад -
вона залишилась одна
віч-на-віч
зі своїм камерним розпачем.
І він теж весь у собі,
ніби равлик, закрився...
І що це між ними було?
Осінь, одне поміж них нероздільне і темне вікно
з непрозорими шибами з духом шибениць,
де ніби ввижалися мертві шпаки...
Ті шпаківні, що виготовлялись колись у дитинстві
за наглядом трохи садистичної класної керівнички -
ті шпаківні так ніколи і не наповнилися веселим
щебетанням перелітніх пілігримів..
І вEсни минали під тріпотінням абсурдності мрій...
Так що ті два мали спільного?
Пристрасть до збирання
ніколи нікуди
невідправлених
різдвянo-великодніх листівок,
чи то біганина
по косо-слизькій поверхні дахів
та полохання голубів?
Адже вона пам´ятає,
як він всміхався,
щойно вздрівши її між антенами...
адже вона ще пригадує
цю трагедію дахів і печер горищ
під секретним паролем
"Лов сторі Беккі та Тома Соєра"....
Так що ж їх єднало?
Мабуть, нічого. А, може, і все.
Він ніколи не взнає,
як тяжко вона заради нього
і їхніх спогадів перехворіла...
Вона ніколи не довідається,
що лише через неї його світ
то зринав в огнивім сяйві,
то знову падав і згасав у темряві...
що лише через неї
він водночас жив і не жив,
що лише через неї
пізнавав свою абсурдність
з рядків Данте
та всіх легенд і міфів,
так i не пізнавши
її прадавню таємницю...
Що між ними було?
Cліпі вікна сусідніх будинків
(чи Oдне-Велике-на-двох в інший вимір?)
Чи тодішня світла осінь,
прірва-безмір i віки-тисячоліття?
Чи, може, лиш тривожний голос з тиші
з назвою НІЩО?...