Сидить на порозі рідного дому
Тримає фото діточок у руці,
Не зважає мати на біль і втому,
Та все одно, тече сльоза у неї по щоці.
На них матінка, завжди чекає,
А на душі, немов пляма порожнечі,
На годинник, щоразу вона поглядає,
І так хоче, щоб обняли її за плечі.
Та не чути ходьби, чи шум коліс.
Не спиться їй вже довгими ночами
Згадує, як донечка і синочок її ріс,
І як прислухались до порад мами.
Виросли діти і полетіли крилато
Залишили поодиноку матінку жить,
Забули стежину до рідної хати,
І не знають, як на серці важко і болить.
Промайнуло життя, по заді літа
Вплелися в скроні, срібні волосинки.
Хоче, щоб діти завітали, бо вже не молода
Адже, не має ріднішої на світі кровинки.
Засумувала мати, стала старенька
Подивившись на фото гірко затужила.
В зморшках руки, голова вже біленька,
А вона все життя їх безмірно любила.
В сина музика лунає, свято
Та ось прийшла тим дітям телеграма
В ній слів було зовсім не багато:
«Приїжджайте, померла ваша мама».
Приїхали син з донькою, заридали
Не в змозі навіть слова сказати
Чому ж вони тоді неньку не цінували?
Хіба для зрозуміння, потрібно втрачати?
Не цурайтесь своєї рідненької мати
Обійміть її міцно, як в дитинстві колись,
Щоб потім не прийшлось жалкувати
Поцілуй матір і до серденька її притулись.
Не залишайте неньку одну в тиші.
Адже, мама не вічна, і до поки є час
Ставаймо ж ми все ш таки мудріші
Бо мама найбільший скарб для нас.
