Я знову приїхала сюди… Я знову не витримала в цій буденності міста, в цій суміші вихлопних газів, стомлених лиць і похмурих кольорів. Осінь принесла в місто однотонність, якось надто швидко опало кольорове листя і залишились голі гілки дерев. Якось надто швидко я прожила щасливі дні літа і залишились самі спогади, які посилають мене до нього. Я намагалася втекти, намагалася не думати. Щоразу якісь важливі справи, невідкладні зустрічі, нові цікаві книжки – все, щоб якомога швидше забути про нього. Я постійно кудись спішила, постійно створювала нові проблеми, щоб зайняти час їх вирішенням. У вихорі життя я не давала собі можливості зупинитися, я втікала. Втікала від нього.
І ось я знову тут. Я іду знайомою вулицею, вдивляюся в знайомі будинки, але не бачу їх. Всі мої думки десь далеко загубилися в спогадах нашого літа. Ось дорога, якою ми ішли вдвох, ось ворота біля яких ми простояли півночі, а ось і схил річки, на якому він вперше мене поцілував. Я втрачаю зв’язок з реальністю і повертаюся на рік назад. Хтось до мене привітався і я машинально відповіла. Дивно, але я не впізнала власного голосу, сльози вперто наверталися на очі і я не могла спокійно дихати. Я чекала зустрічі з ним.
Нарешті наступив вечір. Я довго стояла біля дзеркала, вдягла кращу сукню, ще раз поправила зачіску і підбадьорююче всміхнулась своєму відображенню. Дорога до бару здавалася як ніколи довгою. Я спокійним і впевненим кроком зайшла всередину, сіла за столик і раптом відчула як шалено б’ється моє серце. Я слухала все, що говорили дівчата, але не чула їх, привітно усміхалася знайомим, але не бачила жодного обличчя. Приємний трепіт охопив все моє тіло і я заглибилася в неймовірну силу чекання. Я знала: скоро він прийде. Я уявляла, як він заходить всередину, як сідає за столик, як по залу розливається його щирий сміх. Я відчувала його теплий погляд на собі. На мить мені здалося, що я поринула в божевілля своїх почуттів.
На дворі пролунав такий рідний сміх. Це був він. Через пару хвилин він зайшов всередину, та тільки не сам – він прийшов з нею. В одну мить моє серце завмерло і забилося набагато частіше. Я до кінця не вірила в жорстокість реальності, але це була правда. Вперше за вечір я розсміялася, тому що раптом зрозуміла: він вибрав її і саме це - мій найбільший біль.
І ось я знову приїхала сюди. Я знаю – історія ще раз повториться. Чи готова я до цього? Ні. Чи хочу я цього? Так.
