Добровільна самотність знову причимчикувала до мене. До жаху реальний програш пробив наскрізь. Наївні мрії розбилися об скелі життя. Вкотре у свідомість увірвалося шалене бажання зникнути. Як хвилі під час шторму б'ють об берег, так порив розпачу і жалю бив по крихкій душі. У повітрі відданості відчувався тухлий запах зради і лицемірства. Хмара пилу накрила все. Де-не-де виднівся попіл, що залишився від «нас». Я стою, немов, вросла ногами в землю, дивлюсь на нього, на себе, на своє життя і здригаюсь від жаху. Настала мертва тиша, і вже нікому не дозволено вламуватись у святилище загиблих почуттів. Мій погляд проходить довгий шлях у нікуди. Я боюсь промовити слово, бо голос гірший, ніж баритон пустельника. Раптово у мою одинокість вторглась самотня сльоза. Поглинуло огидне відчуття страху. Я знову згадала його юнацькі очі, густі вії, до болю ніжну усмішку. Подих перехоплювало від думки, що все може ось так закінчитись. Лише зараз, лише в цьому суцільному мороці і спокійній безодні, можна зрозуміти суть своїх бажань, сподівань і можливостей. Як важко і гірко усвідомлювати, що мені потрібне лише його миле обличчя, яке випромінює радість. Але я далі стою в цьому Богом і людьми забутому місці. Вітер вдаваності знову колихнув моє волосся. Я все зрозуміла й усвідомила, але тоді чому я підкоряюся волі руїн, які залишилися від мого серця? Певне, це захисна підсвідома реакція, бо хтозна чи вдасться вдасться відновити сердечний розвал, чи ні, але вдруге таке переживати не хочеться. Боюсь, що, як кровожадний вампір лягає, щоб відпочити, вдень, так і я засну в безперервності жаху, очікуючи на свого принца. І це не триватиме день, як у кровопивець, у мене день і ніч зіллються в одне ціле ― повну безнадію і очікування. А світ, де світло й темрява все ще існують, буде такий далекий і недосяжний, як Чумацький шлях. І торкнутись порожнечі буде не так вже й страшно. А ангели із червоними крильми будуть вічними супутниками в моїй вогненній подорожі ― спробі зібрати залишки самої себе. Незаперечна чарівність паралізує своїм жахом. Мертвий пил, що все вкриває надає спокійного відтінку. І лише ангели, охороняючи мене, грають своїми пурпуровими крильми моторошну мелодію болю.
Ось так все застигло, очікуючи свого «виходу на сцену», очікуючи свого часу.
ID:
174510
Рубрика: Проза
дата надходження: 27.02.2010 23:00:45
© дата внесення змiн: 27.02.2010 23:00:45
автор: Руслана Савка
Вкажіть причину вашої скарги
|
