Моє друге я вгризається у шию,
Та п’є, все п’є гарячу кров мою.
А я все прагну спокою і тиші.
Заснути ввечері і більш не встати вранці.
Я знаю їй від цього стане краще.
Ніхто не буде мучити її.
А так приходиться щодня впиватись,
З надією, що все-таки помру.
Не можемо ми двоє існувати,
Зіллятись воєдино без боїв.
Вона здійснить якусь дурницю,
На той момент це вибір був її,
Можливо правильний й найкращий,
А я ж її за це завжди виню.
Я точно знаю, жити мені ліпше,
Бо я терплю лише фізичний біль.
Вона ж слабка й беззахисна частина.
Щодня виносить докори сумління.
