Мені важко сказати щось зрозуміле. Подивлюсь на тебе , а голос пірнає в середину, навіть по очах ніхто не зуміє прочитати.. Зима пробралась у місто. Тихо, мимоволі, як дика кішка. Своїм мокрим талим хутром вкрила мої будні. Так, що навіть дихати важко. Повітря стало мокрим та асфальтованим, не знаю, може через те, що надто багато сірого? Прокинутись, і дихати далі. Тихо, мимоволі, повільно. Приходити до тями. Жити. Ковтати пігулки, м’ятні драже - боротися з грипом. Бороти зимову депресію. Закохатись. Пірнути з головою у навчання....
Ця зима поставила на голову усе моє життя. Терпко скривилась, прищурилась , і знову ламає те, що нам дороге. Скреготить зубами вчорашній мороз, що уже зараз під нашими ногами коротає свої дні. Тижні. Хочеться розплакатись, розгубитись - пожалій мене. Та ця зима вкрала мої останні сльози , і я більше не можу... Плакати..
Зануритись в пухнасті подушки Впасти в сплячку? Впасти у відчай? Вип’ю кави. Полегшає . Я обіцяю. А ти посидь поруч. Давай разом посміємось. Подумаємо. Поговоримо. Помовчимо. Прикро...Зима уже тут. П’ємо з нею вечір із однієї склянки. Коле мене у очі, адже вона не винна у моїх бідах . Невчасно потрапила під руку, і я звалила на неї всі свої болі, навіть не спитала чи надовго вона у нас. Ти сидиш такий серйозний і робиш мою зиму ще холоднішою. А навіть якби літо, я все одно б змерзла. Знаєш, краще ні з ким , ніж аби з ким
