- Доброго дня! Сідайте, будь ласка, слухаю Вас.
Але у відповідь – мовчання, важке, німе мовчання. Хоча Надія Олександрів, молодий психолог, і звикла до безмовних коридорів дому пристарілих, все ж це мовчання наводило на неї страх.
Якщо тишу у холі час від часу порушували стомлені кроки мешканців, короткі обговорення серіалів чи крик прибиральниці, то у її кабінеті завжди панувала тиша.
- Я слухаю Вас, - знову повторює лікар.
Але мовчанка непорушна. Ціль цих дивних відвідин все ще залишається для лікаря таємницею. Можливо, це бажання відчути підтримку? Чи страх залишитися остаточно самотніми? Хоча куди вже далі? Лікарі і таблетки – не кращі друзі.
- Скажіть хоч щось, благаю, - знесилено повторяє Надія.
Вона, напевне, єдина надія, яка залишилась у стінах цієї моторошної будівлі.
Психолог, нарешті, поборовши себе, піднімає очі і пильно вдивляється у пацієнта. Поглядом вона, наче, шукає в очах відвідувача хоч щось, крім безмежного суму і болі.
Здається, що погляд цих «в’язнів своєї долі» пустий, але вдивившись, ваше серце наповнюється тією біллю. На мить хочеться, щоб краще то була ненависть, яку хоча б можна перебороти, а не приглушувати, заспокоювати до кінця своїх днів.
Проходить хвилина, а витримати той погляд стає все важче. Лікар швидко встає і підходить до вікна. Але, досягнувши своєї мети, вже жаліє про неї. За вікном садок з залізною огорожею. Це місце все більше стає схоже на виправний заклад, ніж на притулок для пристарілих: сірі кволі фігурки повільно снують рядами; картину порушують лише санітари у білих халатах.
Хочеться вибігти звідси і бігти, не зупиняючись, туди, де немає цих пустих фраз і німого мовчання, туди, де немає того пустого погляду і «в’язнів».
Але психолог повертається знову за стіл, пильно вглядається в очі пацієнта:
- Слухаю Вас…
2008
ID:
196333
Рубрика: Проза
дата надходження: 18.06.2010 09:49:52
© дата внесення змiн: 18.06.2010 09:49:52
автор: СьомеНебо
Вкажіть причину вашої скарги
|
