Спідометр лічить кожен кілометр:
я за кермом свого автомобіля
і відчуваю, що вже зайвий светр,
який зв'язала взимку на дозвіллі.
Уздовж дороги - мішані ліси:
берези, сосни, липи, осокори...
Не бачила такої я краси,
такого простору ніде й ніколи.
Луги безмежні скрізь по берегах
ставків, маленьких і великих річок,
немов розправив крила диво-птах,
немовби пара довжелезних стрічок.
Аж ось - які занедбані поля!
Розвалені, обдерті, пусті хати.
І стогне необроблена земля
на Україні щедрій і багатій!
Багатство нам Господь подарував:
природи пишні, дивовижні шати!
Та хто ж тоді усе це зруйнував,
замість того, щоб рай в країні мати?
На очі - сльози. В серце стука біль.
Все тіло огорнула дика втома.
Гальмую, в розпачі, автомобіль,
бо так далеко ще до свого дому.
Берези. Гай. Жадана благодать.
Мене так вабить свіжа прохолода.
Тут можна відпочить і почекать,
доки вгамується в душі негода.
Та з кожним кроком все міцніє біль.
І вже не втома - гнів мене бентежить:
насипали, немов на рану сіль,
смітник, який тепер за мною стежить.
О Господи! Прости страшний цей гріх:
засмічені ліси, луги й діброви!
Рятую з пекла молодий горіх,
що пнеться вгору із брудного рову.
Не кинула я жоден папірець.
Навчила так дітей своїх робити.
Звертаюся до ваших я сердець,
бо можу всіх лиш тільки попросити:
Не кидайте сміття уздовж доріг!
Не плюйте ЗЕМЛІ-МАТІНЦІ у душу!
Бо ступить лихо і на ваш поріг,
про це я нагадати людям мушу!