Великий світ, а ми в нім крихітні істоти.
Які вже звикли до роботи…
Для існування когось вище…
В самих – в кишенях вітер свище.
Та це їм більше не цікаво.
Удома випив усю каву…
Сидиш – за голову руками:
І що ж то буде дальше з нами?!
Коли вже задзвенять ті дзвони,
Щоб відпочили, й руки, й скроні?!!
Щоб за спиною тільки вітер
Розсипав по дорозі квіти…
Земля ж затихне….і повсюди….
Спочинуть змученії люди!!
Невдячні, загнані у рабство,
У своє ріднеє нахабство…
Думки оді6 тільки про себе,
А іншим тоже їсти треба.
За що? І що?...
Нема достатку…
Доїв останню шоколадку…
Тримав її на день бідовий.
Та що ж. ми ж люди не гумові!
В нас тоже є бажання, мрії,
Хоч жаль, що нам ніхто не вірить…
І не бере нас до уваги.
Нема ніякої поваги!
Уже повсюди мотлох, хлам…
Та байдуже: як їм, так нам…
Ми тільки дивні перехожі…
Ніхто нам більше не поможе…
…І не подасть руку надії…
Утонуть в річці всі ті мрії,
Якими марили ночами…
Хотіли їх схватить руками.
Щоб вітер не зумів забрати…
Закрию двері…вийду з хати.
І піде час тоді за мною..
Не дасть мені уже покою
Я в цьому світі лиш існую…
Спіймаю мить, та вітер здує…
Ніхто ж не захистить від нього..
Нема де взяти допомоги…