Я ніколи не згадувала осінь. Завжди вважала її сірою, сирою і холодною порою року, коли все засинає і нікому нічого не потрібно. Думала, так буде і цього разу... Але тепер я зрозуміла, що осінній холод - ніщо в порівнянні з холодом слів, осінній дощ - ніщо порівняно з моїми сльозами, а шелест листя - то тиша, якої не чути через крик душі...
Я не любила теплі відтінки - жовтий, помаранчевий, червоний - кольори осені. Вони ніколи не приваблювали мене. Тепер же, коли блакитний, холодний колір очей став таким теплим, що серце рветься від самого погляду, теплі відтінки осені стали гарячим полум"ям мого серця.
Ідучи по холодній вулиці мені більше не холодно, відчуття впевненості і надійності зігріває мене. Ступаючи на бездоріжжя з великими калюжами та ходячи по багнюці мене вже не засмучує забруднене взуття, бо це така нісенітниця порівняно з тим, що доводиться переживати.
Коли йде дощ я не ховаюся під накриття, а посміхаюсь, дивлячись на моїх, промокших до нитки, друзів та посторонніх людей, які тікають, здавалося, самі від себе.
Так холодними сірими вечорами мені не холодно, не сиро і не брудно, бо я знаю, що є люди, яким я потрібна.
Мені запам"яталась ця осінь... І через багато років я буду з посмішкою згадувати той холодний блакитний колір донеможливості теплих очей цієї осені.
