- А що, коли це знову не він? Я майже нічого про нього не знаю.
- Зараз ти мені нагадуєш людину, що сидить у будинку, охопленому полум’ям, боячись вийти на вулицю, аби не підхопити простуду - тому що на вулиці гроза.
Та він це, він. Довірся мені, якщо не хочеш довіритися жіночій інтуїції. ”Впізнаю тебе із тисячі, відчую тебе мікронами, вгадаю тебе до рисочки, час розпульсую скронями. Стану твоєю радістю, буду твоєю згубою, варто тобі озватися – час не цокоче – гупає” . Ех ти, а я й справді ладна була повірити жіночій інтуїції... - Іронічний голос звучав у ній по-новому – схвильовано і трохи аж ніби-то сердито.
- „Колесом доля, колесом – поміж стежин заплутаних. Пізній любові боязно в молодість повернутися... ” – задумливо добавила Оксана.
- І нічого не пізно. „Судженого конем не об’їдеш”. Ось побачиш, незабаром все проясниться.
Наступна ніч видалася Оксані вічністю. Проте цього разу вона була несхожою на всі інші безсонні ночі. Щось змінилося, і те „щось” набувало дедалі чіткіших людських рис, володіло голосом, мало звабливу усмішку і очі... Ось воно, оте невловиме, підсвідоме, що постійно вислизало з-під влади розуміння... Саме вони – такі до болю знайомі і такі віддалені часом два синіх озерця - те єдине, що могло стати місточком між її минулим, якого вона безсила була відректися попри його темні барви, і майбутнім, яке вона десь на рівні підсвідомості вже пустила в свою душу.
Одинока жіноча постать стояла біля вікна – куди вдивлявся її погляд? що прагнув розгледіти в нічних сутінках?
На вулиці ледь сіріло. Несподівано у верховітті задзвенів закличний пташиний спів, неподалік відгукнувся інший. „Щасливі...” – сумно усміхнулася.
Кімнатну тишу розірвав раптовий звук мобільного. „Кому це ще не спиться в таку рань?” – подумала, натискаючи на кнопку прийому виклику. Те, що вона почула, мимоволі змусило її розгублено опуститися в крісло.
”Ви не спите? І я не сплю давно – згасились звуки фіолетом ночі. Ріжками місяць стукає в вікно, на землю падає туману вогке клоччя. Ви не спите?Серпанку абажур іще не скоро спуститься до тиші. Думки причеписті, та ви не жур, не жур - послухайте, о чім квітують вишні. Ані шелесть... хіба що солов’я до любощів схиляє солов’їха. Ви не спите? Не сплю давно і я. Тремтять зірки беззвучним пізнім сміхом” –
донеслося з іншого кінця простору.
- Ні, це неможливо.... Цього просто не може бути..., - ледь чутно пролепетала.
- Що саме неможливо? Що я телефоную в таку пору? Вибачте – не спалося, цілу ніч думав про Вас і про себе. Ось бачите, навіть вірша написав, можливо, дещо незугарний вийшов, зате щирий, - як на Вашу думку? Так не терпілося почути Ваш голос, що я не міг не стримався від спокуси зателефонувати.
- Але це мій вірш. Так не буває. Це я його щойно написала... – „Якесь божевілля.... Містика...” – подумки.
„Нічого дивного – озвалося її друге „я”, - всі закохані трохи божевільні. Ангели є в усіх, і вони мають змогу спілкуватися межи собою. Це люди замкнуті тілесною оболонкою і розділені простором, а для нас не існує неможливого ”.
