Ти йшов берегом Бистрицi разом зi своїм темно-кармiновим незбагненним псом…
Ти йшов берегом Бистрицi разом зi своїм темно-кармiновим незбагненним псом.
Такi звичнi тобi мiсця. Ти йшов, вiдпустивши пса, i вiн збивав до бризок небо в
рiцi гнучкими лапами. Ти видмухував вiтер i кривавив сонце до заходу. I я,
дiвчинка з кулями в головi. Я там теж. Я хапаю твою руку (я вiтер), ноги
(я рiка), голову (я пес), кров (я серце). Не можу дiстати твоїх думок. Темна
вода захлюпує блакитнi каменi неба, бере його в свої глибини. Але йому нема
кiнця! В тобi нема кiнця. Як би глибоко не пiрнати.
Ти йшов, легко, наче по водi. Твiй пес тонув. Оманливi метаморфози не зумiли
тебе переконати, що я всюди. Бо то не так. Мене не було в тобi.
Кришаться сотнi скалок; сплуталися струни, поїзди на мостi не дотримують
ритму степу та безнадiйно з’являються знов з запаленими людьми та стомленими вiкнами. Свiтопорядок заганяє сонце биткою для гольфу в горизонт, як в лунку.
Ти йшов. Мiцно мовчав пес i його великi очi видiляли нескiнченнiсть серед
iнших деталей. Ти штовхнув мене у воду, я впала i свiт перекинувся. Рiка
втiкала в небо i рiцi не було кiнця, обертання планет бринiло резонансом в
вологих блискучих псових зiницях, горизонт вкотився в битку для гольфу i
став вiдтiнком Сонця. Шелест повiк видавав -- ти є. Ти крокував мною i збивав
бризки матерiй своїми неформальними думками. Затопленi блакиттю, поїзди
бились залiзними головами об гладь землi.
