Осінь. Дрібні краплі дощу рясно зрошують залясканий коровами асфальт, потовчену ратицями обочину, голі всохлі дерева, загублений дитячий чобіток з продертою п’ятою, кудлатого білого собаку, що ховає облізлі боки під вузькою лавкою.
Позавчора помер Іван Полячок. Його знайшли недалеко від шляху. Коротке тіло ногами зачепилось за дошку, перекинуту через рівчак. Тулуб і голова бовтались у чорній, каламутній воді.
Сьогодні його оплакував лише дощ, розмазуючи сльози по затоптаній землі, могилі, що темним, сліпим оком націлилось в небо.
Йому було чи 30, чи 40... хто зна?
Жив, пив, курив, матюкався... словом жив, і от- випадок... доля.
Люди кажуть, що перед смертю з друзями горілку пив. То, може?... сварились вони... Але хто правду знає...
Холодно. Стоять нетоплені хати, тиснуться одна до одної, навіть не дихають. Забракло повітря. Десь загавкав собака. Заревіла ще не здоєна корова, заверещали негодовані свині. Час вечері.
Марія Гуцулка нерівними кроками, часто хапаючись за паркан, понесла недопиту пляшку хворому чоловіку... Знову нап’ються. І до них, як на мед, вкотре злетяться всі місцеві пияки.
Завечоріло. Де-не-де засвітилось у вікнах.
У дворі Гуцулки метушня, біганина – паралізувало її чоловіка, Гришу, лікарі сказали, що перепив.
Дощ перестав, але повітря залишалось мокрим і холодним. Піднявся вітер, насвистуючи понурої різкої пісні.
Проторохкотів віз. Проїхав автомобіль... другий...третій. Пробігла зграя підлітків на дискотеку.
Ніч. Плач..
Тихе бурмотіння, клацання ложок. Дзенькіт чарок. Приїхала донька Марії, заплакані очі не дивились на матір.
Сусіди сиділи за столом, їли холодець, смажену рибу, пили, знову їли... знову пили, скрутно похитували головами, наштрикуючи на виделку кусок ковбаси чи оселедця. Одні в голові прикидали час до початку футбольного матчу, інші, в більшості жінки, чи встигнуть попоратись.
Знову почалася мрячка, поливаючи сірі постаті людей, зазираючи в чужі вікна, чуже життя.
За вікном сердито закричало немовля, вимагаючи їжі та уваги.
Мені також сумно, коли бачиш все це в житті
