Осінь-це моя особлива зірка успіху, яку я люблю десь там у несвідомому житті. Хоча й кожна пора по-своєму гарна, та осінь прийшла до людства ніби з казки, але для кожної людини ця казка своя, особлива.
І от зараз я стою тут, поміж дерев, що поступово поринають в глибокий, нікчемний і водночас хвилюючий нас самих сон, який наспівує їм свою пестливо-оманливу колискову. Листя вже зайнялося рум’янцем; трава змарніла, поблідла так миттєво, як тільки може марніти жінка, до краю спустошена раптовим горем. Земля під ногами стала твердішою і жорсткішою. Повітря наповнилося свіжістю, холодною, нелюдяною свіжістю, і це гнітить! Тут мене ще бавить сонечко, пробиваючись крізь багряні крони дерев мерехтливими зайчиками, воно намагається розвіяти безнадійну спустошливість, турботу і біль.
Ця стара жовтоволоса чаклунка хоче заворожити все, але не так то буде. Я не згублю ті крихти радості, які мені повсякчас дарує розуміння того, що життя - найвеличніша і найцінніша річ, коли-небудь подарована людині, і що я дихаю ним повними надії грудьми. Я не хочу втратити з поля зору цю стежинку істини в мокрих туманах й імлі дійства осіннього театру, хоч і на кроткий час, не хочу ховати усмішку за тисячами безликих масок.
Я знаю вихід: знехтувати цією самопроголошеною богинею дощу й самому творити щасливий день і світлі мрії, і сонце, і вирватись із пітьми й сну, бачити у всьому лише прекрасне, осяювати собою увесь світ – ось рецепт такого життя, як ви хочете – щасливого й майже безтурботного…
