З теплотою і вдячністю Кунцю П.О.
Здавалось би, не сталося нiчого -
Десь свiтить сонце, десь iдуть дощi,
Та хто менi пояснить, ради Бога,
Чому так сумно й тоскно на душi?
Чому цiнуєм лиш, коли втрачаєм
Буденне, невибагливе добро?
Чому постiйно ми наздоганяєм
Те, що саме, здавалось в руки йшло?..
Питань багато. Вiдповiдей - катма.
Закрито книгу. Зникло, що було.
Тож пригадаймо, друже мiй i брате,
Як йшли вперед зависникам назло;
Як черпали з одної миски кашу,
Як спiльне лiжко грiло нас обох;
Усi маленькi перемоги нашi,
Що ми плiч-о-плiч досягли удвох.
Ми разом йшли, i дякувати долi,
Що нас на розлучала суєта,
Тому то й серце стиснуте до болю
I стукає тривожно неспроста.
Та час злiтає клином журавлиним
I ще води немало утече.
Лишень не знаю, хто в важку годину
Менi пiдставить без вагань плече...
23.11.2004
Гарно пишеш, Саня! І почуття, і мова лягають на душу! Щирий вірш про справжню дружбу. Та чому кінцівка така сумна? Що сталося з другом?
Salvador відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую за гарну оцінку моїх емоцій. А це були емоції, коли друг, який реально і без запитань таки підставляв плече в потрібний момент, раптово позбувся роботи і виїжджав на Україну. Дякувати Богу, з ним все в порядку.
І почуття, і мова лягають на душу! Щирий вірш про справжню дружбу. 
Та чому кінцівка така сумна? Що сталося з другом? 
