Скло оголюється... Стерильно...
Вкотре намагаюсь лишити сліди... відбитки власних долонь. Знову зникають, ледь з’явившись.
Видихаю ніздрями ефектно будень суспільства, пишу ім’я... Марно. Ніби й не лишала, ніби не намагалась залишитись у часі. Як моторошно.
Сміються, шепочуть іони цивілізації: «Не намагайся, даремно. Ти сама, така, як і інші, що згорять у втраченому вимірі. Чи, гадаєш, сприйме тебе вікно суспільства, коли будеш прагнути проникнути за його межу? Дороги назад немає. Полюби пластикові рами».
Скло... Скло... Скрізь. Танцюю на стерильній скляній підлозі. Відбитки так само зникають, не з’явившись. Ще! Ще! Ще!
Вікно модерну з ефектом самоочищення? Чи просто знущання цивілізації із самої себе крізь часовий простір у пластикових рамах обмежень?
Гіркну від кінця, що розташований на початку, від поза правових ідей, що втікають далеко за межі суспільного вікна.
Фламенко на скляній підлозі. Нехай сама, та, може, вдасться наслідити?
