Сьогодні розтанули всі мої страхи.
Я довго дивилась на постаті дивні,
І все ж не побачила, що вони сильні.
Вони тільки діти, не маючі даху.
Стараючись бути не просто на рівні,
А бути гарніше, сильніше, мудріше…
Ці діти вклоняються нижче від інших
Усім, хто для них потенційно сильний.
Для тих же, хто ніби однаковий з ними,
Вони проголошують війни жорстокі,
Які програють, не зробивши й кроку,
У своєму мозку, у своєму тілі.
У їхніх очах вже немає нічого.
Лиш інколи вогник змагань палає.
Мені їх не шкода. Я їх не знаю.
Це дивні химери без племені й роду.
Я дам їм лиш те, що захочу дати.
На більше не варто і сподіватись.
Хай просто ідуть вони десь вклонятись
Тому, що так само нічого не варто.
квітень, 2009р.
