Та,що не вміла пробачати,
Та,що не вміла повертати,
Лишала правду за спиною,
І тихим кроком йшла вперед.
Її ніколи не спиняли
П’янкі слова, шалена пристрасть,
Вона усім була байдужа,
Як те покинуте дитя.
Із часом світ ставав жорстоким,
Черствим для погляду її.
Усі тікали і не знали,
Яка ж насправді та Любов…
Вона губила сотні душ,
І не давала їм надії,
Нещадно рушила серця,
І дарувала їм страждання…
Однак вона свій шлях спинила,
Коли зустріла їх разом –
Вони були немов померлі,
Як привиди ішли німі,
На ньому смуток аж до болю,
Від невзаємних почуттів,
У неї ж на обличчі сльози,
Що бились з криком на долоні...
Тоді ж не витримало й серце,
Й земля здригнулась під ногами,
На небі загорілись зорі,
І сніг кружляв у ритмі вальсу…
В очах пробігла дивна іскра,
Й любов віддала їм усе
Дала їм віру і надію,
На вічне й радісне життя!
дякую
