Неподільно і знову таки самобутньо
Ти не мешкаєш зовсім – прибите теля до причалу,
У тебе, як у мене, негайне майбутнє
Викликає лиш голод, залишений нам на поталу.
Поцілунки медуз і жалоба рожевих дельфінів
У кімнаті, під стріхами хати, мов ехо,
Я тебе не жалію – мій розум також із сузір’їв,
Та жалію себе, бо лишився таким десь далеко…
На папері, в уяві глибоко, в сумліннях,
Оживали твої персонажі, мов справжні індиго,
Твої речі вночі, як фігурки на стільчиків спинах,
Так лякають, аж стіни зникають і тихо…
Відкривають очам, під початки твої рок-н-ролу,
Оті темні ліси із людей, де колись ми блукали,
Та не зараз… ще можна б згадати ту дивну нешколу –
Вже дорослі… хотіли цього і не знали тоді, що втрачали…
Я дивлюся на очі твої такі схожі на їхні...
Та питаю до вітру чи ми іще тут, чи ми разом?
Так погано, як підліткам, хоч вони зовсім не бідні...
Ти - це я, я помітив, та жаль - не одразу...
Конечно, поработаем. И буду настаивать, чтобы тебя подключать к вычитке (если оно тебя, конечно, не напрягает). Ну, представляешь? У нас свой прект, и мы его делаем сами! Меня прёт, и ни времени, ни усилий не жалко.
Фелем Ящірка відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
это да! только что-то глухо последнее время насчет этого...
Ну, даёшь, гусар! Попомни моё слово: перспектива поэтическая у тебя - зашибись! Только поставь себе дикцию, не пренебрегай шлифовкой текстов - и вперёд! Твои тексты такие живые! Знаешь, я завидую, честно.
Фелем Ящірка відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Всё, говядину больше есть не буду. ...... иди я тебя обниму, Кош... у меня проснулось мегаматеринское чувство. правда - пробивает стих, есть в нём эдакая нотка... у тебя получилось, одним словом!)...