КІМНАТА
В п’ятницю, тринадцятого, Р. викинув свого паспорта та всі інші документи у
річку, а потім довго дивився як тече вода, цей плин води почався відтоді, як
з’явився цей світ, і досі не припиняється, одні ріки всихають , інші
з’являються, змінюються їхні русла, але вода неодмінно тече далі . Ці думки
змусили його зобразити гірку награну посмішку, більш спонукану розумом,
аніж емоціями, та й про які емоції може йти мова, коли вони давно втратили
для Р. свою красу і привабливість, і в його нинішній ситуації зовсім не
виправдовували свого права на існування у ньому, про інших він точно не
знав, і тому намагався думати, ніби у інших з емоціями все набагато краще,
ніби вони можуть ще щиро сміятися і щиро плакати, мимовільно і майже, з
точки зору здорового глузду, безпричинно. На наступних двох тижнях Р.
жодного разу не з’явився на місці своєї роботи, кожну найменшу клітину тіла
і душі героя переповнювала лінькуватість і страшенна апатія, бажання
бездіяльності і впадання у мертву довгу зимову сплячку. Він не знаходив
жодних причин свого перебування у такому вкрай небезпечному як для своєї
психіки, так і для свого соціального становища стані, бо просто не міг уже їх
віднайти. Здатність до аналізу, а тим більше до самоаналізу, здатність
усвідомлювати себе членом суспільства і бажання нести на собі його
функції, просто геть зникли, натомість з'явилося в ньому щось від рослини.
Чотири білих стіни у кімнаті. Стеля. Підлога. І він посередині, наче кімнатна
рослина. На додачу до всього оцього він ще й перестав спілкуватися з усіма
своїми друзями та знайомими, яких у нього було не так і багато, бо
завжди був він людиною замкнутою і сором'язливою, відлюдькуватою та
дещо дивною, хоча бували моменти, коли всі довкола і дивувалися з нього:
дуже рідко, але усе-таки це траплялося, він перетворювався на
компанійського і балакучого «свого хлопця». Р. якось автоматично, проте ще
продовжував, переглядати, бо читанням це вже ніяк не назвеш, книги з
полички, міг годинами водити очима якоюсь одною сторінкою, а потім, уже
відірвавшись від неї, так само довго і беземоційно, вдивлятися в стіни, або,
коли дійство відбувалося десь на дворі, на лавочці десь у парку, - просто
вдивлятися: не в перехожих, не в крони дерев, не в небо чи ще в якісь речі
або в істот, до яких зазвичай можна проявити хоча б певний живий інтерес,
а в нікуди. Усюди, куди б він не глянув, для нього була порожнеча,
беззмістовна і хаотична. Коли нарешті скінчилися усі грошові заощадження,
Р. тільки криво собі посміхнувся і вперся у стіну. Роботи він, звісно, собі не
шукав, бо не знаходив у собі для цього анінайменших спонук, причин,
бажань, ба навіть, потреб. Усе остогиділо, бо здавалось позбавленим
жодного змісту. Через кілька днів герой відчув непереборне бажання
зникнути з цього обридлого міста, з цього обридлого світу, а тому одягнувся,
пильним поглядом обдивився вміст усієї своєї кімнати, відкрив дверцята
шафи, торкнувся однією рукою костюма і, ніби намагаючись впевнитись в
якості товару на ринку, помацав пальцями тканину, тоді забрав руку і
легенько прикрив дверцята. Підійшов до книжок, ще раз перечитав назви та
імена авторів, а згодом, перевіривши чи досить міцно закрите вікно, вийшов
у двері і замкнув їх на ключ, який перегодя, потрапивши вже на вулицю,
викинув.
Кажуть, досить сильно схожу на Р. людину зустрічали в Одесі, Харкові,
Сумах, у Львові, по інших містечках країни. Багато хто стверджує, ніби бачив
Р. у Італії та Штатах, а потім на островах Океанії, але жодного разу у своїй
власній кімнаті він не з'являвся.
ID:
232793
Рубрика: Проза
дата надходження: 04.01.2011 01:38:19
© дата внесення змiн: 04.01.2011 01:38:38
автор: Вячеслав Митрога (Острозь
Вкажіть причину вашої скарги
|