Задимлена від тютюнового диму кав’ярня, де кожному всеодно на те, що буде завтра, жалюгідна купка егоїстів в очах яких немає ані крихти людяності і щирості. У них порожні душі і знівечені байдужістю думки. Наче переповнена людьми кімната, але як не крути вона безнадійно порожня. Справа в тому, що ці люди ігнорують життя, ігнорують всі його прояви і радіють з цього…А мені хочеться залитися гіркими слізьми, бо я кохаю такого ж як і вони. Він тоне в тютюновій пелені, бо так краще сховатися від мого докору. Він ховається за своєю самотністю від поразок і почуттів, аби ті не оселилися в його душі. Та все ж він докорінно інший, бо як би він не ховався за своїми примхами, він всеодно небайдужий до життя. Він буде вічно любити осінній холод, кохати світло весни і мрійливо пускати сонячні зайчики мені в обличчя. Він не егоїст, як вони, він просто не хоче бути іншим, бо так зручно. Не вірю в цю теорію, бо ніколи не погоджусь з тим, що йому зручно без друзів, зручно в тій гнітючій самотності, зручно без мене...Він бреше собі…Можливо зараз йому комфортно в тому димі, але завтра ота сіра пелена почне роз’їдати його очі і вбивати його зсередини, на очах нависнуть сльози, а серце краєтиметься від болю, болю самотності в якій вже не буде так затишно. Колись він зрозміє свою помилку і цей біль поверне його до життя, змусить знову стати людиною,моєю коханою людиною. Ось-ось він вийде з кав’ярні і піде по залитому дощем місту, а в голові гудітиме вічне: «Дякую тобі…і я живу не так як всі,як за стіною,але з любов’ю на душі»
та я думаю краще писати те що виходе ніж намагатися стрибнути вище голови 
