Чи справді можна сказати,
що не було музики, а тільки марення,
і що ми мовчали, а розмова нам тільки снилась?
Слова спадали, як краплі з дерев після дощу,
а ми забувши парасолю вдома,
змокли під тим дощем...
Нам було ніяково від крапель,
що спадали на нас з дерев
і ми подумки пливли у сонячних променях
один до одного...
А краплі з дерев стікали на наші плечі,
наче б наздоганяючи нас.
У нас виростали вологі, іскристі крила,
нам було легко пливти у повітрі.
Ми з’явились у захмареному місті,
як промені
і хотіли в ньому оселитись...
Але тут хтось сказав, що не існує музики
і ми озирнулись,
щоб побачити того, хто говорив.
Наша сяюча дорога обірвалась,
дерева скинули листя
і краплі втекли у землю,
а нам не залишилось слів,
бо ж слова наче краплі,
що спадають з листя дерев...
Потім над містом
не залишилось блакитного неба,
бо хтось сказав, що не існує музики...
Після дощу зостались
важкі і безкраї калюжі,
місто бачило у них
своє скривджене обличчя
і хотіло полетіти у вирій,
та йому бракувало крил...
А наші крила зі слів,
що впали із замріяних дерев,
лопотіли в повітрі без нас...
Так ми позбулися слів
і позбулися музики.
Так ми залишились у маренні,
у дивному сні.
А той, хто сказав, що не існує музики
так пильно на нас дивиться,
що ми втрачаємо слух і дар мови.
Той, хто переконує нас,
що не існує музики, – невидимий,
але заслоняє нас одне від одного,
залишає на твердій землі,
без дощу і сонячних променів.
