=2=
За ці півтора місяці все ж були моменти, коли Люду все діставало і вона нікого не хотіла бачити. Мабуть кожній людині хоч інколи хочеться побути наодинці із собою і своїми думками. Це був саме такий день. Годинник показував 22:00, але Залевська задихалася від тісноти цієї СССровської кімнатки і понад усе хотілося повітря, звичайного повітря, нехай і загазованого міста. Ще й цей Сашко ніби прописався в їхній кібіткі, - сидить тут до ночі, ніби хазяїн. Дістало! Дівчина вдягнулася і підійшла до дверей.
- Ти куди? – першим кинувся з питанням Сашко.
- Піду пройдуся, я не надовго. І взагалі – я не
маю відчитуватись перед тобою. – роздратування наростало.
- Ти здуріла? – крикнула Лада, - вже 10 година
вечора, на вулиці тьма – тямуща, а ти ще погано знаєш місто.
- Ладо, заспокойся, я не надовго і далеко не йтиму, -
терпіння зникало.
- І чути нічого не хочу, - Лада підійшла до дверей,
ти нікуди не підеш!
- Ні, Лад, - раптом мовив Сашко, - вона піде, але
лише зі мною, - а потім додав, звертаючись вже до Люди, - ти ж не проти такої компанії?
Першою думкою дівчини було закричати на весь світ: „Так, я ПРОТИ, дуже ПРОТИ!!!”, але потім вона подумала, що нарешті випадає можливість сказати Сашкові все те, що вона про нього насправді думає.
- Ні, я не проти
- Тоді зачекай, я зайду через 5 хвилин.
Коли Сашко вийшов з кімнати, Лада підбігла до
Люди і, вщипнувши її за носа, мовила:
- Здається, Людко, зараз ти підеш на перше своє студентське побачення. Це треба буде відсвяткувати!
„Стопудово” – подумала Залевська.
Потім Лада підійшла до Ірки та Алі і , поклавши руки їм на плечі, заговірницькі шепнула:
- Ой, дівки, вкрадуть нашу Людмилку, не встигнемо і оком моргнути. А Сашко молодець!
- Чи й там не побачення, - буркнула собі під носа Аліна, але її ніхто не почув.
Через кілька хвилин Люда з Сашком вийшли з гуртожитку.
- Тільки не будемо йти в центр. Я не люблю дуже шумних місць. Ок? – мовив після недовгої мовчанки Сашко
- Добре. Я просто хотіла прогулятися, і куди йти – все рівно, - Люда присіла і підняла з асфальту великий, повністю жовтий кленовий листок.
- Щось трапилося? Чому ти психонула? – запитав Сашко і його голос був майже ніжним. Чи то Люді здалося?
- Яка різниця? – чомусь зникло все бажання спілкуватися.
- Ні, розкажи мені, ми ж друзі, так?
Сашко поглянув в Людині очі і простягнув їй свою руку.
- Друзі? – ще раз запитав він.
- Тіпа того, - нарешті погодилась дівчина і протягнула йому свою руку, - Я правда сама не до кінця розумію, що зі мною робиться. Мене всі дратують не ображайсь, але ти теж. Я жила в іншому, більш досконалому світи, де не було безкінечних гулянок, хлопців та дівчат на одну ніч і лже – дружби. І іншого світу я не хочу! Я хочу залишитися такою, як була в школі!
- Не вийде, Людочка сказав після деякої паузи Сашко.
- Але чому? Не розумію. Хіба те, яким шляхом піти в житті залежить не від самої людини?
- Далеко не завжди. Ми думаємо, що самі робимо вибір, пишаємося всезнайством та всемогутністю, але в один момент з’ясовується, що світу, в якому ти живеш насправді не має, він лише ілюзія і існує тільки в твоїй уяві. А справжній світ тебе не хоче розуміти і ставить на найнижчі щаблі. Отак і тут. Життя студента вже давно перестало бути доброю казкою про навчання, підручники, друзів, сесії. Повір, скоро ти до цього звикнеш. Всі звикають...
- Але мені здається, що я не зможу так жити. Я дивлюся на Ладу. Вона хороша і я вже правда встигала її полюбити, але в світі, в якому я жила раніше, таких називали не дуже добре. Вона вважає, що хлопці її люблять, але я не раз чула як ці ж хлопці сміються над нею і так само не дуже добре її називають.
- Люда, - мовив Сашко з сарказмом в голосі, - тут всі стають такими як Лада, тільки одні відразу, а інші пізніше. Зрозумій, то твій світ був не справжнім! І ти теж колись...
- Ні, - крикнула Люда, - ти ж мене зовсім не знаєш! Тоді як ти можеш пророкувати мені подібне майбутнє?! Здається ти береш на себе функції Бога. І ще знаєш що мені здається?
- Цікаво що?
- Що ти вважаєш себе кращим за всіх інших і через це маєш право втручатися в їх життя. Такий собі лакмус добра і зла. Універсальний солдат. Сашкомен.
- А хіба це не так?
- Ні, не так, людина повинна жити своїм життям, не написаним по чийомусь дурному сценарію.
- Але я втручаюся в життя інших, лише коли в цьому є потреба.
- Справді? Щось не віриться.
- Так. Сьогодні наприклад я втрутився в твоє не через високі почуття до бідної сільської дівчинки. Просто я не хотів, щоб ти наробила дурниць. В минулому році я був закохав у себе дівчину...
- Що, лише на одну вистачило твоїх чар? – з сарказмом запитала Люда, яку Сашко починав нервувати все дужче і дужче.
- Ні, не одну, але ця була особлива. Вона була захопилася вашим сусідом Андрієм, а той був не проти порозважатися з Лесею (так звали цю дівчину), але лише порозважатися. Всі це розуміли. Всі, крім Лесі. І тоді, щоб врятувати її від падіння, я закохав її в себе. Це було так чудно – в слух говорити прекрасні слова кохання, а в душі сміятися, та ні, навіть не сміятися, а ржати. Вона закохалася. І тоді, на її очах, з закоханого хорошого хлопчика я перетворився в Андрія №2, грубого, не вихованого, цинічного. І що ти думаєш? Вона мене кинула! Сама кинула! Ну, звичайно, я цього і хотів. Я зробив Лесі протиотруту від покидьків типу Андрія, не думаю, що скоро вона на таких зверне свою увагу.
- Але, говорячи їй слова кохання ти сміявся в душі? – перепитала Люда, вражена почутою історією.
- Не те слово сміявся, ржав! – погодився Сашко.
- А ти не думав про Лесині почуття. Адже по – суті ти виявився не кращим за Андрія, про якого, до речі, в мене непогана думка. – в голосі дівчини лунало не приховане обурення.
- Я просто грав свою роль.
- Роль, - повторила Люда, - а раптом і зараз ти граєш чергову роль. Сашко, а ти не боїшся потонути у вирові цих ролей, бо так не довго втратити і самого себе?
Сашко не встиг відповісти, бо вони вже дійшли до гуртожитку і Люда, не сказавши більше ні слова, побігла в свою кімнату. Зараз вона не хотіла ні з ким говорити, хоч знала, що дівчата обов’язково причепляться з запитаннями. Люда зайшла в кімнату і відразу стала переодягатися. З вуст дівчат сипалося безліч запитань, але Люда їх ніби й не чула. І лише лягаючи в ліжко вона мовила:
- Я не знаю чи зможу йому коли - небуть вірити і довіряти.
ID:
237865
Рубрика: Проза
дата надходження: 30.01.2011 18:58:49
© дата внесення змiн: 30.01.2011 18:58:49
автор: Міа - ми
Вкажіть причину вашої скарги
|