Сльози...Які вони теплі...коли щирі.Настільки теплі що обпікають обличчя.Та навіть вони не рятують від болю розбитого серця.Любий скаже, що дуже боляче стояти і дивитись як йде в темряву ночі та людина кохати яку ти клявся вічно.Замість вічності стоїш перед уламками серця, а рани, як сильно вони починають кровоточити від одного лише спогаду про неї, про її ніжні уста, про глибокі і красиві як море очі, про її палкі поцілунки які зігрівали холодними вечорами, про те як дивились на зорі не думаючи що втратим один одного назавжди, не побачимось більш ніколи, а якщо і буде зустріч то лише як друзі які зустрілись чисто випадково.Більш ніколи не буду тихенько і ніжно шептати на вушко що кохаю тебе до нестями. Не скажу нічого поганого про тебе, бо і нема що казати. Ти була досконалою, тою єдиною з якою жив би до кінця але більше ніколи не зістрінеш у цьому світі...
Сигарета тліє і окутує лице синім і водночас теплим димом в якому губляться думки і сльози. Вітер спокійно починає награвати свою чергову симфонію серед дахів, які відблискують сяйвом місяця...Як легко зараз зробити лише один крок щоб цей біль залишив назавжди...Так, це егоїстично, дуже егоїстично, але зараз це здається єдиний вихід опустити руки і не боротись з цим світом, з його жорстокістю яка приносить лише біль і горе.Дощ,цей теплий літній дощ...Він мій найкращий друг. Він завжди допомагав мені і зараз не покинув омиваючи моє лице від сліз....Які вони зараз гіркі....Чому не можна просто все забути???....Чому???.....Я знаю відповідь.......Таких як вона не забувають......Ними живуть....