Сповнені подиву і відрази очі, що колись притягували блакиттю, мовили: „Чого приперлася?”
І це все! Невже це все, що може сказати людина, любові до якої присвятила третину свого життя?!
Як у ті студентські роки, при зустрічі здалося, що по жилах тече не кров, а крижана ртуть.
„Ти знаєш мою адресу?” І це все, що могла сказати людина, з айк’ю якої мало хто б зрівнявся?!
„Як справи?”
Ми так і стояли на порозі. Він – ховаючись у прохолоді зневаги, я – застигла на півдорозі до землі зірка. Нас розділяв бар’єр: безмір ніжності - хвиля огиди.
Через стільки років... і все знову.
Ні!
Так!
„У тебе є син, правда ж? Ім’я твоє. Маленька чорнява дружина...”
Його очі вже не витримували мого пронизливого погляду. Невже це ті очі, в яких я колись утопала?!
„Звідки знаєш?”
Ще зі студентської лави намагався говорити зі мною чисто українською. За коміром його розхристаної сорочки ховалася лискуча байдужість.
„А так... Відчуваю”.
„Ти хотіла мене бачити?”
І це той... І мільйонний раз спитай себе: „Це той...” Так, я знаю: це він! Я відчуваю кожен порух його думки. Мета приїзду така ж безглузда, як і все моє життя.
„Я НЕ МОЖУ БЕЗ ТЕБЕ...”
Він тримався за ручку дверей...
„...чесно...”
„...віриш?”
Зараз зачинить двері перед моїм носом.
„Навіщо ти це кажеш?”
„Я нічого від тебе не хочу”.
„Це для загального розвитку? Слухай, у мене ж сім’я”.
„Останній раз я бачила тебе на випускному. Вже минуло 5 років. Я не можу забути тебе. Що робити?”
Блакить перетворилася на зеленкуватість.
„Я не знаю. Що пропонуєш?”
Одразу згадала рядки віршів однієї Богом забутої поетки: „Я – сірь на яскравім графіті...”
Гордість! Боже, що я роблю. В мені прокинулася колишня гордість. І за це завдячую тобі.
„Я приїду через 5 років за новою дозою гордості? ОК?”
Подивився, наче на ідіотку.
„Твоя дружина торік закінчила виш...”
Його очі розширилися до СССРівського рубля.
Ні!
Ні!
То ти – „сірь на яскравім графіті”.
квітень, 2004 р.
