... – За віддану службу Батьківщині і героїчні дії в боротьбі за мир та інтереси Сполучених Штатів Америки, майору військово-повітряних сил, Джону Сенделу, вручається відзнака Пурпурне Серце і присвоюється звання полковника!
Під урочисті звуки музики генерал Патрік Мерфі підійшов до Джона Сендела і вручив йому нагороду. Тиснучи його руку, генерал глянув Сенделу в очі і ледве не розкрив рота від здивування. Він вже призвичаївся до чорних очей Сендела, але справа була не в цьому. Генерал за свій вік нагороджував багато людей. І навіть у наймужніших, загартованих в боях людей під час таких церемоній очі починали підозріло блищати. Але очі людини, що стояла перед ним були уважними і абсолютно сухими...
Генерал замислено поплескав Сендела по плечі. Їх обступили присутні на церемонії люди, по черзі вітали і тиснули руку Сенделу. Через юрбу до нього протиснулась людина в цивільному.
– Вітаю вас, – чоловік усміхнувся. – Хочу вам сказати, полковнику, що ви справжній американець. До речі, я – Алекс Нортон – новий віце-президент США. Спеціально прибув щойно з Вашингтона, щоб висловити вам щиру подяку від уряду. Про ваш подвиг знатиме вся Америка!
– Я попросив би вас не надавати цьому широкого розголосу, – на обличчі Джона Сендела раптом з'явилось занепокоєння.
– Але чому? Якби кожен американець був схожий на вас, то Глобальний Тихоокеанський конфлікт завершився би в перший же день!
– Якби кожен був схожий на мене, цього конфлікту не було б взагалі... Вибачте, – Джон Сендел, дивлячись кудись в кінець залу, рушив туди...
... – Війна закінчується, Джон, – генерал Мерфі зупинився і глянув полковникові Сенделу в очі.
Вони стояли в невеликому сквері біля штабу. Сонце втікало туди, де закінчувалась згадана війна, і тіні ставали довгими.
– Війна закінчується і ти зробив для цього найбільше. Час подумати про себе, хлопче. Твої рідні, мабуть, все ще не знають, що ти живий. Повертайся додому і порадуй їх. Тобі треба відпочити від всього цього. Повернешся, коли наберешся енергії вдома. Я завжди буду радий тобі, – генерал усміхнувся і поплескав Сендела по плечі.
Сендел мовчав. Він дивився на сонце і думав про свій дім в Арізоні. Його очі заблищали, і генерал помітив це.
– Завтра вранці вилітає літак у Лос-Анджелес, – сказав генерал. Він ще раз поплескав полковника по спині, повернувся і пішов в будинок.
Джон Сендел стояв нерухомо, доки сонце не занурилось в Тихий океан...
Могутній "Боїнг" завмер на бетонній смузі, потрясаючи повітря ревом двигунів.
– Ви дійсно унікальна людина, майо... полковнику, – продовжував розмову Дадсон. – Я буду дивуватись все життя. Де ви навчились так... виживати?
Вони йшли по бетоні до літака.
– У мене був хороший вчитель, – Сендел дивився в землю. – Але багато чому я навчився вже там, на островах...
Вони зупинились і міцно потисли один одному руку.
Закинувши сумку-рюкзак на плече, Сендел пішов по трапу в літак.
– Джон?!
Сендел озирнувся.
– Сендел, ти... Ти ніндзя?
– Якщо тобі так хочеться, тоді так...
Джон ледь усміхнувся і зайшов у літак.
"Боїнг" заревів з новою силою, швидко розбігся по злітній смузі і здійнявся в повітря.
Лейтенант Том Дадсон проводжав його поглядом з якимось дивним виразом на обличчі...
ІІ
Дім майже не змінився...
Ті самі старі стіни, порослі диким плющем, великі вікна, закриті темними шторами, незважаючи на те, що гаряче сонце Арізони майже зникло за обрієм...
І гігантські вхідні двері з чорного дерева. Вони завжди гуділи від сильного вітру, когось лякаючи, а когось заспокоюючи...
Навколо дому був парк. Мабуть, тільки він і змінився. Парк був запущений, і це його здивувало та насторожило. Батько власноруч доглядав парк. Завжди.
Він підняв руку до кнопки дзвінка, намагаючись пригадати мелодію, яка прозвучить всередині дому, але передумав, взявся за ручку дверей і натиснув. Двері ніколи не закривали на замок і вони плавно і беззвучно відчинились, пропускаючи його в темний хол...
Всередині було прохолодно, пахло сосною і ще чимось. На дальній стіні горіли два світильники, але великий хол був у напівсутінках. Під світильниками висіло кілька картин і він зрозумів чим пахло ще – олійними фарбами.
Відпустивши двері, він підійшов до стіни, на ходу поклавши брезентову сумку в м'яке крісло. Двері тихо клацнули, закриваючись за його спиною.
ID:
242986
Рубрика: Проза
дата надходження: 23.02.2011 19:31:22
© дата внесення змiн: 23.02.2011 19:31:22
автор: Corvin
Вкажіть причину вашої скарги
|
