Він не існує. Взагалі.
Лише в її думках, бажаннях...
Якби він знав, яке кохання її
До нього привело її...
Вона, неначе квітка в полі,
Сам Бог хранить її вуста.
Та за наказом злдої долі,
Вона в середині - пуста,
Бо він - то дощ несамовитий,
Що крає серце кожну ніч.
Вона ж бо з ним уже не зможе
Зостатись вдвоє, віч - на - віч...
Бо він - то вітер неспійма́нний.
Женеться світом навпростець.
Вона ж бо смертна. Просто смертна!
Його ж не скоро ще кінець.
Йому ще жити. Довго так!
Він змалку у полях гуляє...
Вона ж бо досі ще не знає,
Що він живе лише в думках...
Що ж буде, коил правда стане,
Коли дізнається вона?
Під дощ і вітерець духмяний
Вона ходитиме сумна,
Підводитиме карі очі,
Вдивлятись буде у хмарки,
А у полоні злої ночі,
Там, рахуватиме зірки...
Навіщо ж доля викликає
Оті ридання і жалі?!
Вона ж бо досі ще не знає...
Він не існує. Взагалі.
М. Рейн 09.03.2011
