|
У цей день я остаточно померла. Мені здавалося, що все, що мене оточує, настільки далеке, настільки мені чуже. Нічого рідного не залишилось… Я могла дихати. Могла чути і говорити. Але найгірше – я могла відчувати! А відчувала я речі не досить приємні – ненависть та жалість до себе. При чому я не впевнена, яке почуття переважало…
Все почалося з того, що прокинулась я у поганому настрої. Хоча ні! Все почалось ще уві сні, коли мною знехтувала людина, яку я кохаю. Ну, нехай у реальному житті все не набагато краще!.. Взагалі це не справедливо, що я навіть у снах не можу бути з ним. Це жорстоко! Здається, хтось зверху вирішив наді мною насміхатись. Доволі методично, адже жарт один і той же. Змінюються тільки діючі особи (окрім мене, звісно)…
Добре, залишимо цю тему. Про нещасливе кохання всі вже чули. До того ж не один і не два рази. Цим вже нікого не здивуєш!.. Проте хто казав, що я маю намір когось дивувати?
Отже я зупинилась на тому, що у мене був поганий настрій. Не можна сказати, що в такому випадку знаходитись зі мною поруч небезпечно, але краще мій настрій не погіршувати. До речі, на це здатні переважно найближчі люди!.. Чомусь ми кривдимо тих, кого любимо. Нас кривдять ті, хто бажає нам тільки добра (а добро кожен розуміє по-своєму). Щоб уникнути зайвого роздратування, я вирішила піти на прогулянку. Свіже міське повітря (погодьтесь, у цьому щось є?!) могло б допомогти впорядкувати думки, яких було занадто багато.
Погода видалась такою ж «чудовою», як і мій настрій. Мокрий сніг під вправним керівництвом вітру летів в єдину не захищену одягом ділянку тіла – в обличчя. Руки надійно сховались в кишенях. На плечі сумка з найнеобхіднішими речами (якщо ви бачили сучасних дівчат з сучасними сумками, то розумієте, що найнеобхідніші речі важко перерахувати, оскільки їх безліч, і про всі можна сказати: «Десь у сумочці було!.. Зараз пошукаю!»). Поруч зі мною проїхала машина швидкої допомоги. На спортмайданчику якісь хлопці грали у футбол. На відміну від мене, вони не зважали на сніг і холод. Ну, і нехай собі грають! Чоловіки ніколи не дорослішають… Звідки ж тоді виникають подружні пари? Хто робить дорослий крок і одружується з нашими жінками, доки наші чоловіки продовжують гратися? Можливо, є більш зрілі чоловіки-прибульці?!
Зазвичай мої думки не настільки сумбурні. Але все ж таки вони завжди непослідовні і іноді знаходяться на межі з божевіллям. До того ж сьогодні я себе ненавиджу!
Цікаво, що краще: знати чи не знати? Мені здається, що іноді незнання – найкраще з усього, адже невпевненість може породжувати надії і сподівання, а коли точно знаєш, то надія помирає. Можливо, не остаточно, але її згасання доволі відчутне.
Я не знала, куди мені піти. Принаймні моя самотність нині мені найкраща подруга. Вона зовсім не дратує (на відміну від людей у громадському транспорті!) і дає простір для роздумів. Мені хочеться подумати про щось світле і хороше – про справедливість, якої іноді так не вистачає; про дружбу, яка не руйнується безглуздими сумнівами; про довіру, яка мені так необхідна. Але усі ці роздуми не нові, і вони не здатні змінити моє життя! Я це чудово розумію. Мені потрібен якийсь поштовх, щоб щось зробити. І тоді, замість того, щоб уникати поганих думок, я приймаю усі свої почуття. Усю ненависть і жалість. Усі сумніви і переконання. Усе, що не дає мені жити спокійно. Ці почуття мене вбивають. Спалюють зсередини. Я сама себе руйную… А потім, наче фенікс, відроджуюсь з попелу. Починаю жити знову, намагаючись бути краще, ніж у «попередньому» житті.
ID:
251433
Рубрика: Проза
дата надходження: 03.04.2011 17:16:39
© дата внесення змiн: 03.04.2011 17:16:39
автор: Adelina
Вкажіть причину вашої скарги
|
