Я не кажу тобі зізнань. Не можу!
Не маю права слів таких писати!
Лиш серце я гаряче приморожу,
Щоби воно не сміло промовляти
Слова, що зацвітають в почуттях,
Які луною – в піснях солов’їних…
Та їх не скАжу, навіть попри страх,
Що я плющем огорну інші стіни.
А ти не взнаєш навіть при стрічанні,
Чому тріпоче надто в грудях серце.
Я не скажУ тобі оте зізнання,
Яке в тобі, боюся, обізветься…
Якби ж ми могли читати думки тоді слова булиб лишні і небуло страху... Все одно скажіть.. Все як є гірше не буде .. Повірте... А тримати в собі почуття неймовірно важко... Нестерпно... Тож не ятріть свою душу, а чим дуж говоріть слова... Гордість інколи не найкращий друг, а інколи і ворог.. Тільки розуміємо ми як зазвичай за пізно.. Любіть.. Живіть....
Троянда Пустелі відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Гірко і романтично водночас... Що він не відізветься... Знайомі відчуття... Не хочеться слів... Лише думки... Так не хочеться але ми все одно вимовляємо їх та нас інколи не чують і не розуміють слів любові....
Троянда Пустелі відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Ви трошки не зрозуміли... Я навпаки не можу сказати ці слова любові, бо боюся, що вони відізвуться у ньому...