Не мала сил, не мала волі.
Скорилась ти стражденній долі.
Своє обличчя ти сховала.
Боялась всіх, від всіх тікала.
Від тих, що руки закували.
Від тих, що розум постирали.
І стала ти – Малоросія.
Пішла за тими, хто «месія».
О, українці, ми ж забули,
Як працювали, спини гнули.
Йшли на війну – татара гнали,
А в серці, ми лиш віру мали.
Що переможемо напасть,
Що ми повернемо повагу,
Що Бог нам сил, терпіння дасть,
А вслід отримали – зневагу…
Пройшли вже війни та роки,
А ми «придатком» залишились.
Нас зустрічали Соловки…
Про Україну ще нам снились:
Поля, діброви, ріки, гай,
І свій дитячий рідний край.
За що нас гнали, розумію.
Бо ми неправди не любили.
Про це писати я не смію,
Одне скажу лиш, що згубили…
Згубили все, окрім надії
Про світлі дні, щасливі мрії,
Про незалежну Україну –
Про нашу рідну та єдину.
Настав той день – ми об’єднались:
Донецький брат – Волинь-сестра.
Ми обнялись і не цурались,
І не ділились більш на два.
Руками неба ми дістались,
Пшеницю в літо одягли.
Нарешті в рідне закохались.
Ми захотіли – і змогли!
Вже двадцять років незалежні.
Всі наші мрії знов безмежні…
Задуматись повинен кожен,
Як Україні допоможе,
Щоб вона далі процвітала,
І бід, і втрат не зазнавала;
Щоб була вічно молода
Вкраїнська мова золота!
Разом накинемо канати
На тих, хто став вже карбувати
Наші думки і імена,
І нашу віру, що одна,
Не полишила нас ще досі.
Надії ми у Бога просим.
Всього найкращого Вкраїні –
Вона одна і ми єдині!
Хоч доля кидає далеко,
Але додому линем всі.
Розправим крила, мов лелеки –
До Батьківщини, в рідний дім!
Минає біль, минає втома.
І тільки радість у душі.
Я в Україні, я вже вдома!
І зник кордон, і сталь межі.
У серці пісня солов’їна,
В долонях кожного із нас
Горить вогонь – це Україна!
Він був і є – він не погас!
ID:
254357
Рубрика: Поезія, Патріотичні вірші
дата надходження: 17.04.2011 10:35:00
© дата внесення змiн: 01.07.2012 16:09:08
автор: Ліна Біла
Вкажіть причину вашої скарги
|
