Темно. Рання осінь. На годиннику 1:11. Я відчула легкий, свіжий вітерець, який просочувався крізь мої пальці на ногах і зрозуміла, що вони в повітрі. Але як же я ще жива? Або вже не жива? Якась стара пісня Placebo заграла на моєму старенькому телефоні і я зрозуміла, що я ще існую, що я все ще жива. Моя ліва рука трималась за брудну раму вікна, а п'яти знаходилися на старезному підвіконні. Я не розуміла, як опинилася на вікні 9 поверху. Можливо, захотілося політати!? Я завжди мріяла цьому навчитися. Опале листя шепотіло мені: «Зроби крок. Приєднуйся до нас ». Цей ніжний, ласкавий голос кликав мене до себе. Він змушував прислухатися, робити крок назустріч, щоб не обірвати тонкий, такий знайомий і рідний зв'язок, зв'язок між моїм розумом і душею. Я хотіла чути його, він наповнював мої легені і з кожною секундою розповсюджувався все далі, він підкорив собі мою свідомість, а душа потонула в ньому, вже не сподіваючись на порятунок. Мені так і хотілося прошепотіти йому щось у відповідь. Я подивилася в небо і зверху побачила скривджені Богом створіння – це були сірі, тяжкі хмари. Вони здавлювали все моє єство, руйнували мій внутрішній спокій. Ці хмари обпалювали мене зсередини¬, залишаючи руїни і порожнечу, на місці яких незадовго до цього була так важко мною здобута гармонія. Я намагалася переконати їх і якоюсь мірою себе, що вчинок, на який я йду, не такий вже жахливий, можливо, це було логічним закінченням. Іншого виходу мені, мабуть, не залишили. Вітер почав грати з моїм волоссям, в цю вирішальну ніч воно було як ніколи гарним. Моє лагідне, кучеряве волосся затанцювало в ритмі якогось дикого танцю, закриваючи мені обличчя, немов змушуючи мене зрозуміти всю згубність ситуації і загалом вчинку, на який я наважилася. Я мило посміхнулася, посміхнулася не тільки вустами, а й очима, адже найщиріша посмішка все рівно залишається в твоїх очах. Уявила себе збоку: таку тендітну, перелякану, але в той же час таку рішучу на краю підвіконняя, готову зробити крок у невідомість. Я продовжувала слухати лагідний, дурманючий розум, спів вітру в дуеті з моїми улюбленими квітами – конваліями, які були охайно вплетені мені в волосся, роблячи мою постать ще більш ніжною і по-дитячому жіночною. Тяжке дихання Бога відчуло і моє плаття, воно то піднімалося, то прилипало до моїх ніг. Я зробила крок вперед, гордо розкривши руки-крила, як метелик. Я відчула щось не земне всередині себе, серце почало битися все швидше, здавалося, що все тіло пульсує в такт з ним.. Ніколи не розуміла фразу: «Все життя перед очима пролетіло», але зараз зрозуміла, я зрозуміла весь біль і серйозність цієї фрази. У той момент я побачила найяскравіші події свого життя, відчула любов близьких людей, відчула щастя. Волосся продовжувало танцювати з вітром, листя почало шуміти ще більше, підтримуючи мене. Дощ різко припинився. Мені здалося, що хмари просто втомилися від людського життя. Я невимушено приземлилася на холодний асфальт. Ні, я не побачила яскравого світла в кінці тунелю або світла лікарняної лампи, ні. Я взагалі більше нічого не відчула.
Я прокинулася і побачила свою маленьку чорно-білу кімнатку, я знову озирнулася по сторонах. Праворуч я побачила спляче маленьке створіння, пізніше я зрозуміла, що це мій кіт, а ліворуч від мене лежала дещо привідкрита моя улюблена книжка – Джейн Ейр. І я зрозуміла, що це був всього-на-всього трьохсекундний сон. Все було не насправді, але я відчула політ – політ фантазій у моїй голові!
А найважливіше те, що я була щаслива, щаслива понад усе…
ID:
258808
Рубрика: Проза
дата надходження: 10.05.2011 20:51:47
© дата внесення змiн: 10.05.2011 20:51:47
автор: Luida Stoliarchyk
Вкажіть причину вашої скарги
|
