Стара криниця. Зруб на три колоди,
А біля неї – мальви і майори.
В спекотний день – краплинка прохолоди
Втамує спрагу… Все, неначе вчора:
…Ковзне промінчик по верхів’ї груші,
А вже дідусь з коровою – на полі.
Грайливі горобці серед калюжі
Купаються… Заходить день поволі.
Повзе димок по хаті так звабливо
Й лоскоче ніздрі. Відкриваю очі
І вкотре бачу незбагненне диво:
До печі садять хліб, підрослий з ночі.
Клопочеться бабуся між горняток.
А я вже – шмиг: на вулицю. На волю!
Оброшена іде з городу мати,
Несе до столу свіжу бараболю.
І по дорозі зачерпне водиці:
« А злий-но, сину, мамі руки вмити!»
Уже ми двоє тут, біля криниці
Вмиваємось… Так добре! Тільки жити!..
Нестримне Сонце. Ось уже й в зеніті.
… В зеніті літ. Вже й скроні засніжило
І неможливо опинитись в літі,
Де біг босоніж зустрічать Світило.
Ніщо не вічне. Замість хати – глина.
Лише криниця спраглих напуває,
А біля неї – з добрих рук – калина,
Як пам'ять серця, щовесни буяє…