Багато в світі існує такого, що важко пояснити, холодним та позбавленим емоцій, розумом. Щоразу чуючи про щось дивне ми хмуримо брови і вмикаємо залізну логіку. Звісно, це не всіх стосується, адже в будь-якому з правил є винятки.
Заковані в щільні лабети буденності, де кожен думає про власний зад та його безпеку, де кожен крок впирається в гроші, ми забуваємо про чудеса. Поки це не трапиться з нами, ми впираємося руками й ногами, тільки б не розігнали марево нашого спокійного життя.
Я теж як і всі не приймав правду про вищі сили, але в моєму житті сталася подія, що розбила більшу частину стереотипів.
Солодощі – це одна з моїх слабостей і магазинчик, постійним відвідувачем якого я мав час стати, видавався раєм на землі. Його відвідини стали звичним явищем. Тієї п’ятниці я зайшов до магазинчика, хотілося якось підсолодити вікенд після важкого тижня. В черзі до знайомого прилавка я помітив прехорошу дівчину. Коли підійшов ближче, мою голову заполонили думки. Вони вирували й пінилися як гірський потік.
«Яка гарна й мила дівчина… Смішно, певне, було б заговорити тут.. Чи ні… Хвилясте волосся й статура. Хех, а нагадує чимось давньоримські статуї Венери… Хоча ні, вона не така біла… Прехороша, прехороша, прехороша… Хай йому грець, вона така вродлива, якби то познайомитися…»
Дівчина, підступивши до прилавка, показала знаками, що б хотіла придбати. «…Вона німа, але ж так прекрасна… Як же бо познайомитися… Я ж не зрозумію відповіді. Як? Прехороша…» Раптом я почув у власній голові голос: «Дуже просто. Звернися перший і почуєш відповідь…» Дівчина повернулася до мене і приємно посміхнулася. Я онімів, не знав, що й думати. «Невже… Невже бо ти читаєш мої думки… Просто не віриться… Неймовірно…» Почулося: «Перелякався? Так, я це вмію. Даруй, що влізла в твою голову без попередження. Надто кортіло…» Вона знітилася.
Слово за словом чи правильніше думка за думкою ми вийшли з магазинчика. Я навіть забув, по що туди заходив. Та це вже було неважливо. Ми ходили парком і спілкувалися, якщо це слово тут умісне, радіючи нашій зустрічі...