Ви знаєте, як важко почати писати книгу? Бо здається, що від перших рядків залежить усе - чи буде автор новим ідолом свого часу і займе почесне місце у дівчачих сумочках поряд із Коельйо і Мінаєвим чи його книга буде коротати свій вік під ніжкою старої шафи, ну, щоб не впала раптом. А то, мало що може трапитися - сто років стояла, тримаючи у собі усю мудрість дідуся Леніна в дванадцяти томах, берегла листи коханого, який так і не повернувся з війни і, скриплячи дверцятами, вперто не хотіла віддавати маленькій, спраглій до знань людинці книги Ахматової і Толстого. І тут, майже упала. Саме в цей момент і стає в пригоді книга невідомого автора, яка була куплена в переході метро за двадцять гривень в надії скоротати важкий час шляху додому посеред тисячі сірий облич, що мають очі, та не бачать…
Саме цього боїться автор – бути непоміченим. Бачити, як думки його серця, які лягли на папір одної тихої зоряної ночі, нікому не потрібні. Адже все, що ти хочеш написати - уже написано. Вжито усі чудові порівняння, використано усі гіперболи і ти, сидячи за стареньким ноутбуком, розумієш, що усі слова уже сказані до тебе і тільки щось революційно нове може врятувати твій вигаданий світ від краху…
Тому, закінчуючи на цій «щасливій ноті» своє ниття побитого книгами письменника, Читачу, я з неймовірною гордістю та ще більшим страхом радий запропонувати Вам прочитати мою новелу, назва якій "Як важко бути Богом".
«Як важко бути богом»
На старому, облізлому від часу та частого сексу, дивані спало тіло людини. Точніше, намагалося заснути, проте настирна та болюча думка все-таки утримувала непорушне тіло від таких бажаних обіймів Орфея – «Чому боги також страждають від похмілля?»... Адже, здавалося, це ми століттями перевіряли на витривалість божественну печінку, п’ючи абсолютно все – від райського нектару, якого завжди не вистачало на всіх, до звичайного виноградного вина, яке було вирощене важкою працею істоти, що снувала десь у тіні високої гори і час від часу, набравшись сміливості, розпалювала вогонь і клянчила у нас хорошого врожаю та успішної битви. Дивна, ніби ми в силі були зробити щось подібне. «Чорт, чому вона болить так сильно? Обіцяю, від сьогодні жодного дешевого алкоголю», - пообіцяло тіло і, відчуваючи страшенні докори сумління, потягнулося за недопитою пляшкою з-під пива, в якій плавала недопалена із вечора цигарка.
«Бувало і гірше»,- сказала вона сама собі і, не соромлячись свого відображення в дзеркалі, яке одночасно показувало непристойний жест найдовшим пальцем однієї руки та тихенько кралося до горла іншою, з відомими тільки їй одній мотивами, одним ковтком закінчило запеклу боротьбу зі скляною посудиною. Порожня пляшка, з усією гордістю, яку можуть відчувати їй подібні, відправилася у куток кімнати насолоджуючись компанією старого зламаного грамофона та розбитої відеокамери.
Голова вперто продовжувала боліти, незважаючи на усі молитви і прохання невідомого. Зрештою, зрозумівши, що молитися самому собі пахне голубизною, юнак нарешті змусив себе злізти із ліжка, відчинити вікно навстіж і зрозуміти, що ранок дарма часу не втрачав і хитро прикинувся тихим літнім вечором.
Це означало лише одну річ – пора одягатися у свою улюблену затерту футболку із фотографією Джорджа Буша, натягнути порвані на колінах темні джинси та нарешті зайнятися тою справою, яка була призначена нашому невідомому п’яничці – допомагати людям. Так, саме так. А хто сказав, що Богом бути легко?!...
День перший…
Хоча вечір уже у повну силу вступив у свої права і сонце заховалося за густі хмари, Бог не втримався від маленької спокуси і, як справжнісінький місцевий бичара, залишив сонячні окуляри захищати свої блакитні очі від впливу неіснуючого ультрафіолету. Худе, але сильне, тіло було повне енергії і бажання нарешті знайти ту людину, якій найбільше була потрібна допомога «вищих сил»; людину, яка була на грані відчаю; людину, душу якої необхідно було врятувати. Зазвичай, у таких випадках, потрібно було іти на головну площу міста, де, по-понеділках, збирався величезний натовп для обміну життєво важливої інформації після неділі – хто кому, із посмішкою на обличчі дав у морду, хто переспав із дівчиною свого кращого друга, мотивуючи свій вчинок «Вона була така сумна…». Звичайно сумна, тупе ти створіння, її ж зараз буде трахати друг її хлопця… Не став виключенням і сьогоднішній день – на вулицях снували тисячі живих зомбі, в головах яких були лише грішні думки, на кшталт – «Їсти, спати, страхатися». Хоча, з останнім Бог не міг не погодитися. Дія, що спочатку була задумана як процес для продовження людського роду, переросла у щось набагато більше і навіть по мірках «не людини» приносила смертному тілу дуже приємні відчуття. Зловивши себе на думці, що про таке розмірковувати істоті його виду заборонено, він, знайшовши вільну, розписану «інтелектуальними повідомленнями», лавку, почав вдивлятися у натовп, чекаючи на свою «жертву». Інколи полювання займало години, деколи щастило більше і справжнього бідолаху можна було знайти за декілька хвилин. Бог чекав «свою» людину і, час від часу, показував середній палець своєму відображенню, що намагалося щось крикнути своїм німим голосом та вилізти у реальний світ із країни Дзеркал. Повз нього проходило сотні людей: добрих і поганих, розумних і не дуже, проте однаково грішних. Ось іде закохана пара тримаючись за руки і розмовляючи про недавно переглянутий фільм. Він божевільний, вона - божевільно красива. Він кохає її, а вона зрадить йому через якихось півроку і переїде жити до товстого мільйонера, який п’є “Viagra” замість ранкового яблучного соку та хропить уночі. А ось іде успішна «бізнес вумен», заставляючи повертати голову вслід усіх гордих носіїв «інструмента» між ногами. Вона крокує впевнено, грайливо усміхаючись то одному, то іншому, і лише Він знає, що їй залишилося жити лише декілька тижнів, адже, як було сказано класиком - «Аннушка уже купила подсолнечное масло, и не только купила, но даже и разлила». Один хибний крок ноги на високих підборах, різко намальований гальмівний шлях, звук удару чогось живого об капот машини і через шість годин молодий лікар-хірург викурить першу, але далеко не останню цигарку, щоб вгамувати, ще не призвичаєні до смерті пацієнтів, нерви. Жаль, що цю людину врятувати не можливо, адже її смерть означає життя для тисячі інших. Ось іде купка щасливих підлітків, жваво обговорюючи виступ їх улюбленого рок-гурту. Якби вони знали, що лише двоє із них не стануть наркоманами у свої двадцять років і не побачать іншого світу, крім «sex, drugs and rock n'… », ні, краще так – «sex and drugs». Хоча, знову неправда, просто «drugs», який секс може бути у вбитих, анорексичних тільцях любителів «політати у небесах». Жаль, що їхні «мечі» уже ніколи не зможуть поглянути у тому напрямку. «Але це їхнє життя і насильно міняти його не дано нікому, навіть мені…», - чи то сказав, чи то насварився сам на себе Бог і, не встигнувши знову озвучити якусь геніальну думку, побачив його.
Для інших він здавався звичайним чоловіком середніх літ, замученим податками, двома дітьми і жінкою-істеричкою. Для всіх, але не для нього. Бог, із сумом, що стискав його серце, бачив дочку цього чоловіка, що лежала, прикута до ліжка і, незважаючи на нелюдський біль та страждання, боролася із пульсуючою пухлиною в легенях та з тоннами хіміопрепаратів, що приносили їй смерть заради життя. Ох, як хотілося Богу просто силою думки зробити її абсолютно здоровою, а її батька неймовірно щасливим. Але, на жаль, потрібно дотримуватися дурнуватих, нашкрябаних на зворотній стороні Скрижалі, правил : « Не керуйся власними емоціями», «Не втручайся у життя інших, якщо в цьому немає потреби» , «Завжди приховуй те, хто ти є і дій так, що б ніхто не запідозрив тебе»…
Інші правила, якщо і існували, то були або неважливі або архаїчно застарілі для сучасного світу, тому увага зверталася лише на ці Три. «Ну, пора», - подумав Бог і впевнено вставши з лавки, викинув так і не випалену цигарку із рук і попрямував до чоловіка, що стояв біля газетного кіоску, марно намагаючись знайти щось справді цікаве між заголовками про розміри грудей, новий шлюб старої зірки та сто відсотковий шанс виграти автомобіль, заповнивши лише один нещасний купон. Зупинившись біля нього, юний Бог потер носа, голосного позіхнув, покрутив головою і нарешті наважився на першу фразу, як він надіявся, діалогу.
- Сонячно,- сказав він і, хоча на небі уже виднілися одинокі зірки та навіть половинка Великої Медведиці, почув у відповідь не звичне для наших вух «Єбан..ся?», а звичайне «Так, сонячно». Окрилений цим успіхом, рятівник душ продовжив розмову :
- Я ось збирався купити лотерейний білет, відчуваю якесь піднесення сьогодні, думаю, пощастить.
- Так, пощастить, - відповів чоловік і продовжив перекидати купку глянцевих журналів у пошуках «Правди».
- Може і ви спробуєте, а? – вже майже прямим текстом почав наполягати молодик, тикаючи білетом прямо в здивоване і трохи налякане обличчя незнайомця. «Наркоман», - подумав той, і, важко його звинуватити у чомусь, адже не кожної ночі до тебе підходить подертого виду молодий чоловік із сонячними окулярами, що ховають, без сумніву, сірі, покинуті життям, очі, і пропонує спробувати пограти в лотерею. «Треба погоджуватися, а то ще ножем в серце штрикне» ,- Бог почув думки переляканого чоловіка і зітхнув з полегшенням. Тикнувши в руки щасливий білет і продиктувавши виграшний номер – «0 90 7199 3 », він залишив наляканого в спокої і попрямував сторону свого дому, на ходу ковтаючи дві жовті кульки, які віддалено нагадували маленькі яблука. В принципі, це вони і були – плоди із Дерева Життя, що допомагали богам залишатися богами у світі людей.
Через декілька днів, не вірячи своїм очам, напівживий від шоку та радості батько зрозуміє, що виграв нарешті виграв у долі Jackpot, тільки цього разу у вигляді мільйонів доларів. Нарешті він та його дочка зможуть зажити повноцінним життям, яке для них і готувалося, але через примхи Долі, було зав’язане у Гордіївський вузол на довгий час. Але, на відміну від Македонського, юний Бог вирішив не розрубувати його, а мирно розв’язати, наспівуючи під ніс Боба Марлі і мріючи про крихітний косячок, що був захований під подушкою в його готелі. Єдине, що його хвилювало, це усвідомлення того, що це вже друга людина за останні пів року, якій він допомагає виграти «Джека» у одній і тій самій лотереї. Пообіцявши собі більше такого не робити, він, насолоджуючись красою нічного неба, повільно пошкутильгав до будинку, що на цілий тиждень став його «рідним домом», намагаючись знайти в собі сили не зайти в найближчий бар і не відсвяткувати сьогоднішню подію пляшкою текіли…
«І сказав Бог: Хай станеться світло! І сталося світло. І був вечір, і був ранок, день перший…»
День 2
Шум у голові… «Невже знову?! Ні, не може бути, я ж пам’ятаю, що вчора був «чемним синочком» і дотримувався «порад» батька. Хоча, як кажуть американці – «You only live once», тому тратити часу на дурнуваті десять правил я не збирався ніколи. Тим більше, якщо вони забирають усю радість із життя – тоді навіщо було те життя давати? « Не називай намарно імені Господа, Бога твого, бо бла-бла-бла…». Це що за дурня? Який сенс? Бог, Бог, Бог, Бог, Бог… Що змінилося? Світ перевернувся з голови на ноги? Навпаки, потрібно пишатися, що твоє ім’я викрикують під час оргазмів дівчата; що воно звучить кожної секунди, супроводжуючи миті радості та горя; що його повторюють іронічним голосом, закочуючи очі та викрикують в шаленому захваті від несподіванки. А тут – не можна. Та чим більше забороняєш, тим більше хочеться, старий ти телепню. Або – « Не чини перелюбу». Та що може бути краще за це неземне відчуття адреналіну в крові, коли ти, голий, з одним годинником на руці, втікаєш від розлюченого чоловіка, який готовий розірвати тебе на шматочки одними руками. І це за те, що ти показав йому, що його жінка зовсім не ангел, а справжнісінька повія. Ну, і моя улюблена – « Не вкради». Тоді навіщо було створювати людину з двома чудовими, вправними руками? Щоб їсти готувати? Вистачило б і однієї, що б помішувати ложкою супчик на електроплитці. А ось «плазму» із магазину електроніки однією рукою не винесеш. І тут тобі стає в пригоді інша. Просто розцілувати хочеться її в такі моменти, але, на жаль, не можна – заважає «плазма» в руках та жирний охоронець, який, напевне міг насолоджуватися виглядом свого члена, не використовуючи дзеркало, десь ще у 80-тих роках, коли трава була зеленішою, земля м’якішою, а долар коштував п’ятдесят «сталінських» копійок. І ось він біжить за тобою, викрикуючи лайливі слова і бризкаючи слиною в різні сторони, а ти несешся вперед, гордо тримаючи вкрадене TV і відчуваєш себе справжнім «нігером», що потрапив у Вроцлавське гетто. «Не вбивай». Благородно. Логічно. Адже, проводячи паралелі із стареньким Ганді - «око за око приведе світ до повної сліпоти». Але якщо вбивство однієї людини дозволить жити мільйонам іншим? Що робити тоді? Якщо життя цієї людини священне для тебе, Батьку, то життя мільйона інших ні? Якщо для тебе кожне життя священне, то як Ти дозволив померти своєму власному сину? І якою була мета – врятувати ледве жевріючі, бродячі в гріху і ненависті істоти із попелу та пилу? Врятувати тих, хто ніколи не вчиться на своїх помилках? Врятувати їх, віддаючи мене на жахливі муки? Ось це твоя любов, яку ти намагаєшся нав’язати цим черв’якам? Які відрізняються від тварин лише тим, що можуть знаходити насолоду не тільки в фізичних її проявах, але і у лігах нот та фарбах на полотні… І Ти називаєш себе мудрим? Ти нічого не знаєш про світ, що створив. Абсолютно нічого. Можливо, потрібно хоч раз самому спуститися із неба на землю і глянути, що тут відбувається, а не відправляти мене вирішувати усі твої проблеми?». Гординю, що потихеньку крихітним, проте впертим черв’ячком розповзалася по тілу, розчавила важким, підбитим залізом черевиком, мелодія будильника на старенькому телефоні , що стояв на нічному столику поряд із окулярами та недочитаною книгою.
- What is love? Baby, don’t hurt me, don’t hurt me, no more -, заходився від захвату телефон так сильно, що поневолі починав вірити, що він також колись кохав красиву Нокію, що обіцяла підтримувати зв'язок «синього зуба» вічно, а припинила його одразу, як тільки сіла батарейка… Прийнявши рішення зупинити його страждання навіки, Бог з усієї сили кинув телефон об стіну, надіючись, що його смерть буде швидкою і безболісною. З кожною секундою ,скорочуючи відстань до стіни, телефон все більше і більше починав любити своє, хоча і не сповнене яскравих вражень, але хоча б, веселе життя. Тому, сказавши телефонній смерті «Побачимося пізніше», телефон вилетів у відчинене навстіж вікно, вдихнув на повні груди свіжий запах вечірнього смогу над містом і, судячи по крику якогось бідолахи, знайшов свій спочинок на лобовому склі проїжджаючої повз іномарки. В думках насварившись на себе за такий підлий вчинок, Бог, проковтнувши необхідну порцію «жовтого еліксиру», підійшов до дзеркала. Не можна сказати, що йому дуже подобалося те, що він там бачив, але цю зовнішність він отримав лише на тиждень. «Наступного разу пощастить більше», - подумав він і, скориставшись моментом спокою свого відображення, почав роздивлятися своє лице і тіло. Нічого особливого у ньому не було – середній зріст, худе тіло, світле, зачесане набік рукою, волосся. Лише дві речі йому подобалися у цьому новому тілі – посмішка, що так яскраво і щиро старалася зробити цей світ хоч трішки щасливішим, і очі. Очі, що слухали. Очі, дивлячись у які ти міг потрапити навіки у полон кристального синього кольору. Є такі люди, які, тримаючи вас за руку і зізнаючись вам у коханні дивляться своїми очима крізь вас, ніби вас і не існує. Але ці очі були не такими. Вони концентрували на собі усю увагу і ти, ніби покірний кролик перед удавом, дивишся і не можеш відірвати погляд, насолоджуючись їх близькістю. Але не потрібно впадати в оману – всі знають, що очі – дзеркало душі людини. Проте, мало хто задумується, що саме в дзеркалі ми бачимо усе викривлено, брехливо повернено у інший бік від реальності . Такими очима на тебе може дивитися убивця в останні секунди твого життя , повільно перерізуючи твою горлянку кухонним ножем. В таких очах ти можеш бачити свої сльози, які ніколи так і не з’являться на твоєму обличчі, чуючи таке страшне для кожного «не люблю»… Такі очі можуть брехати так щиро, що тобі, знаючи правду, все одно на секунду захочеться втопитися у цій брехні, забутися у цьому озері неправди, вода якого віддаватиме голубим кольором його очей…
Але не очі хвилювали його найбільше. Все тіло було вкрите численними шрамами, ніби попереднього власника зовсім не хвилювало, у якому стані він тримає свою тлінну оболонку. На правій нозі виднівся довжелезний шрам, що починався від гомілки і, повзучи нерівною червоною лінією, закінчувався вище коліна. Ліва рука була вкрита ще досить свіжими ранами темного кольору, які можна було сміливо віднести до «п’яних ран», щось на зразок синдрому «індійського термінатора» - коли ти, і цигарки об тіло гасиш, і у бугая з пивом м’язи теж не такі великі, як здаються. Але в п’яному захваті ти не відчуваєш страху ні перед чим – тобі під силу абсолютно все на світі. Ну, крім однієї речі – стримати блювотний рефлекс. І ось ми сидимо у смердючій калюжі, намагаючись відчистити джинси від власної, ще кілька годин тому смачної їжі, і думаєш – навіщо? Невже у цих вчинках є сенс? І саме в той, найбільш непідходящий момент, коли ти починаєш думати, коли неймовірна думка, долаючи відстань між підсвідомістю і розумінням, поспішаючи із усіх сил до твого головного мозку, зупиняється на пів дорозі, пропускаючи вперед потяг наступної порції блювоти. І ти, так і не відчувши радості Будди залишаєшся тою самою людиною, що був і до того.
Ось так розглядаючи своє тіло і розмірковуючи над життєво не важливими питаннями, Бог вирішив нарешті покинути свою кімнату на декілька годин та оглянути місто, в якому йому ще залишалося прожити трішки менше тижня, адже нагальних справ у нього зараз не було, а наступного бідолаху потрібно буде шукати аж увечері. Тому, вкусивши декілька разів ще не доспіле зелене яблуко, що валялося у вазі, Бог, закинувши рюкзак з буденним мотлохом (документами, грошима, презервативами та книгами) на плечі, закрив двері на замок і потихеньку, накульгуючи на праву ногу, пошкандибав на оглядини «Маленького Яблука».
Місто ще тільки прокинулося, тому єдиними, хто проходив повз Бога були любителі собак, яким приносило задоволення тримати на повідку тваринку в три рази більшу за них і відчувати свій «контроль» над нею. Іноді навіть здавалося, що це собака, почистивши зуби та прийнявши ранковий душ, вирішила нарешті вигуляти людинку, а то мало що, ще біля ліжка «збудує пірамідку» або, що гірше, кришку унітаза за собою не опустить. Деколи в тумані, що окутував сусідній парк, можна було побачити одинокі фігури джоггерів, які твердо вирішили взятися за своє здоров’я. І ось так, невміло пересуваючи свої нижні кінцівки вперед, вони крокують назустріч своїй смерті, що чекає їх за найближчим поворотом у вигляді високої блондинки у червоній машині, яка намагається знайти свій новий, ультрамодний телефон у сумці від «Тут-назва-модного-дорогого-і-естетично-страшного-бренду». Вони, насолоджуючись свіжим, вранішнім повітрям біжать на зустріч комунальнику дяді Петі, який вчора святкував день народження і забув поставити на місце каналізаційний люк. Вони, «живі мерці», існують, насолоджуючись кожною секундою свого життя, ніби відчуваючи, що вона може бути останньою…
Поглинутий думками Бог не помітив, як тротуар підло перетворився в величезну калюжу і з усією можливою любов’ю мокрим поцілунком доторкнувся до ніг. Його відображення, сміючись своїм безголосим сміхом, повільно розтануло, ховаючись за ритмічні хвилі «калюжного моря». «А раніше я міг ходити по воді», - промайнула думка, повна ностальгії. Але не встигла її гіркота розповзтися по тілу холодною отрутою, здатною перенести твоє серце у події втраченого дня, як в голову, не стукаючи, завітала інша, більш буденного характеру – « На далеку прогулянку із мокрими ногами можна і не сподіватися. Чому я теж повинен страждати від людських хвороб? Лежати у ліжку, знемагаючи від кашлю та високої температури, облизувати потрісканим язиком ще більше потріскані губи?», - запитав у себе Бог. Якщо бути чесним, він часто розмовляв сам із собою, насолоджуючись діалогом в монолозі, а от завести бесіду із простими людьми завжди викликало у нього певні труднощі. Завжди здавалося, що ще трошечки і він зірветься, не витримає, крикне у повний голос – «Ось я, той, якого ви шукаєте ціле життя і не знаходите. Ось я, той, до якого ви говорите кожного дня, але не чуєте. Ось я стою перед вами, задихаючись під вагою людини, яку створив, зухвало надіючись на перемогу, але ношу якої так і не зміг підняти. Ви і є тим «не підйомним каменем», що був виліплений із пороху та глини Богом.». Хоча на душі у нього вирував ураган емоцій, люди, що йшли поряд бачили спокійного молодика у потертому одязі, що повільно ішов по вкритому калюжами тротуарі, поглядав із сторони в сторону та час від часу тихенько щось шептав самому собі. «Він точно не від світу цього», - думали перехожі і навіть не підозрювали, наскільки вони були праві.
- Прокидайся, дурненький.
«Не може бути. Я все ще сплю».
- Ну вставай, ну прошу тебе. Вже пора. Я приготувала тобі каву. Ну, прошу, іди до мене.
«Чорт, знову марю. Більше ніяких наркотиків, ніколи. Чуєш – ніколи! Так, зараз я обернуся і все пропаде»,- сказав він сам собі, але так і продовжував лежати із заплющеними очима, намагаючись зрозуміти що це – сон чи реальність.
- Ну якщо ти не хочеш іти до мене, я піду тебе,- прошепотів голос і через секунду він відчув, як тепло її тіла розливається по холодному ліжку. Ніжні руки обняли його з заді, провели по грудях, ніжно опустилися до живота, який легенько пульсував, намагаючись втримати метеликів, що раптово вирішили вирватися на волю. «Якщо це сон, прошу тебе, хай він триває вічно»,- його голос, неначе в гарячці, повторював це знову і знову.
Ти так і будеш мовчати? Ну подивися хоч на мене?,- знову пролунав голос. Настільки тихо, що здавалося, це було лише ехо минулого, що зверталося із глибини давно забутих років. Але для нього кожне слово відбивалося жахливим громом, який можна було почути і на Небесах.
- Коханий, ну давай… ,- її губи були настільки близько, що він відчував гарячий подих на своїх плечах, відчував ніжність її голого тіла, яке притулилося до нього, ніби шукаючи захисту. «Так, на рахунок три я відкрию очі і зрозумію, що це лише сон»,- обіцяв Бог прекрасно знаючи, що відкрити очі не змусить його ніяка сила у світі.
- Ну як хочеш, я на тебе образилася, - обурено сказав голос і ту же секунду її губи почали легенько цілувати його шию, залишаючи маленькі сліди кохання на ній. Вони робили це знову і знову, ніби не знаючи, яку насолоду та муку приносять. А він, бідний та наляканий, намагався не ворушитися, боячись невдалим рухом припини цей сон на яву.
- Я кохаю тебе, чуєш мене, кохаю, - не переставали шепотіти губи, час від часу то кусаючи за вухо, то знову опускаючись до його шиї. Руки, що обнімали живіт, тихенько переповзли до голови і закрили і без того заплющені очі.
- Тепер ти мене не бачиш,- засміялася вона і додала – а коли мене ніхто не бачить, я можу робити все, що захочу.
«Все що захочу, все що захочу, захочу, захочу, захочу», - слова молотком вибивали ритм у його голові, ніби намагаючись звести його з розуму. «Будь ласка, припини…», - повторював він сам собі, не наважуючись сказати жодного слова в голос, ніби значи наперед, що єдиний звук може морською хвилею зруйнувати такий красивий, але крихкий замок із мій , переплутаних із реальністю.
- Кава холоне, дурненький,- знову пролунав її голос, ніби збудивши його від сну. «Хоча я і так сплю, чого мені боятися»,- подумав він і відповів :
- Так , кохана, ще трішки.
«Кохана… Як давно я не говорив це слово? Двадцять, тридцять років?»,- запитав він сам себе і, смакуючи кожний звук, повторив уголос :
- Кохана…
У відповідь прозвучала лише тиша. Бог швидко відкрив очі, зістрибнув із ліжка і побачив лише пусту кімнату, на столі якої стояла чашка із давно захололою чорною кавою, а вікно заглядали сутінки літнього вечора. «Знову ці сни про Неї»,- подумав він, марно намагаючись пригадати, чи готував він каву, прийшовши з ранкової прогулянки, чи вона стоїть тут, забута Богом (!) ще зі вчорашнього вечора. «Напевне я приготував її сьогодні, надіючись зігрітися після тої невдалої спроби розглянути місто»,- погодився сам із собою Бог і, випивши каву одним ковтком, з’їв два крихітні яблука Вічності. «Не вистачало ще забути про них і стати такою ж сірою нікчемою, як і ці 7 мільярдів людей. І сьогодні я повинен врятувати ще одну «втрачену душу». Напевне сьогодні мені повезе більше, ніж минулого разу і я натраплю на когось дійсно цікавого»,- він продовжував розмовляти сам із собою лише для того, що б хоча на секунду викинути із голови солодкий звук її голосу та ніжно-теплий дотик її рук, які, здавалося, ще досі легенько гладили його спину, намагаючись залишити сліди кохання на ній. «Як давно я не згадував її? Роки? Століття?»,- не витримавши напливу думок, розум Бога здався і сказавши ненадовго «Прощайте», залишив розмірковування на совісті серця. « Як довго я не чув її голосу, коли востаннє вона говорила мені «коханий»? А коли вперше? Згадав…»,- тихо прошепотів Бог і в його очах почали метушитися картинки минулого, ніби складаючись у один довгий, хаотично знятий фільм…
… Спалах. Я сиджу у своїй кімнаті, дописую ще один вірш, який ніколи не побачить нічого іншого, крім темних стін шухляди у моєму столі. Навколо метушаться люди, грає музика. Дивні, скоро це все закінчиться. Скоро закінчаться ваші щасливі 80-ті, відраховані вами від мого дня народження і почнеться жах дев’яностих. А поки що радійте – наркотики, rock’n’roll, гулянки – усе ваше. Стукіт в двері. Невже знову люди прийшли продавати шматочки християнства, пиріжки із ісламом чи, якщо повезло, тістечка із буддизмом на десерт. Надоїли. Вони ще гірші, ніж ті диваки, що кричать на вулиці про захист навколишнього середовища. Рубають дерева, виготовляють із них брошурки, де пишуть – «Захистимо дерева». Більших лицемірів я ще не зустрічав. Так, то хто-небудь відкриє ці кляті двері? Доведеться самому. Чорт, як же болять ноги… Іду до дверей, відчиняю їх, одночасно намагаючись зробити серйозний вираз лиця, що налякає будь-якого продавця справжніх годинників «Ролс-Ройс». Хм, помилився. На порозі стояли дві дівчини. Одна з них була вдягнена як справжній хіпі – довга кольорова спідниця, здатна викликати припадок епілепсії не тільки у епілептиків, безліч браслетів на зап’ястях, обруч дивної форми, що втримував руде волосся від падіння на оголені плечі. В голові в неї творився такий безлад, що навіть насильно намагаючись втриматися від натиску її думок, я потерпів поразку. На декілька секунд голова наповнилася її мріями та напів-божевільними ідеями. Чорт, як людина може думати про стільки речей водночас? Так, а що не так із іншою дівчиною? На перший погляд все чудово – красиве волосся русявого кольору , тісні джинси сірого відтінку, що безсоромно ховаючи показували світу її бездоганну фігуру, очі смарагдового вогню і посмішка. Посмішка, яку я не забуду ніколи. Посмішка, що заставила зітхнути від заздрощів найкрасивіший ангелів мого царства. Вони щось старалися мені пояснити, розповісти, але єдине, на що я міг дивитися, це на дівчину-янгола. Дивився і намагався зрозуміти, що ж з нею не так. А тим часом до мене долітали обривки їхньої розмови – «Згоріла бібліотека у сусідньому місті…. Діти-сироти… хто скільки може…». Одним вухом слухаючи руду, я мовчки спостерігав за русявою, що стояла осторонь і дивилася на мене своїми повними зеленого вогню очима…
Руда почала тягати мене за руку і нити – « Ну хоч трошки дай, Скрудж нікчемний». Порівнювати мене із качкою із шотландським акцентом не кожному під силу. « Не маю нічого, сам голодую», - відрізав я їй, дивуючись, як це жорстоко прозвучало. Нехай. Я не забовязаний допомагати кожному у світі. Чорт, забовязаний. Добре, тоді не кожну секунду мого вічного життя. Все, хай ідуть геть, голова починає боліти від голосу рудої, та ще й її диких думок… Стоп. Стоп, стоп, стоп. Ось що не так із дівчиною із посмішкою ангела. Я не можу читати її думки!... Стій, не йдіть. Пізно. Вже не тут вони. Нічого, я знайду її. Я зруйную цей світ і побудую його заново, але знайду її. Дівчину із очима смарагдового вогню…
"Назад у часі"
Здавалось, що пустелі не буде кінця. Небо, дивлячись безхмарими очима на океан жовтого піску під собою, намагалося згадати, коли плакало в останнє. Сухий вітер, вмираючи від власного божевілля, зійшовся у танці із невисокими дюнами, раз за разом міняючи партнера, намагаючись підібрати т у ідеальну , але, зрозумівши марність своєї ідеї, зупинився на хвилинку, переводячи подих. Спекою дихав він, задихаючись з кожним наступним ковтком повітря, і нічого не міг вдіяти. Навіки проклятий Нот старатися наздогнати стрімкого Еола, намагаючись доторкнутися до його холодної руки і вкрасти хоч одну краплину такої жаданої вологи. Вологи, яку так чекали три подорожуючі, що тільки що появилися на горизонті. Вони ішли так повільно, що здавалося не рухалися взагалі. Крок за кроком, встромляючи довгі палиці у гарячий пісок, силуети долали жовте море із нелюдською наснагою, ніби знаючи, що за наступний пагорбом із піску їх чекає те, для чого вони і вирушили у цю небезпечну подорож. Нарешті мандрівники наблизилися настільки, що можна було розгледіти деталі їх зовнішності та одягу. Усі, як один, були одягнені у довгі плащі зеленого кольору, що опускалися від плечей до самих черевиків, підошви яких уже майже стерлися від зазіхань часу. На голові у них були тюрбани із цупкої тканини, що хоч трохи захищала від палючого сонця. На палицях, що служили невідомим за ціпки, були вигранувані рунічні символи, що позначали їх імена та рід заняття. У першого на палиці було написано – « Каспар. Той, хто розмовляє із вітрами». На вигляд це був молодий юнак років двадцяти трьох, із світлим волоссям та темними очима. На лиці у нього можна було розгледіти декілька довгих шрамів, що простягалися від скроні до шиї з обох боків. Але вони не робили його некрасивим, навіть на оборот – додавали певну ноту мужності та спокою. Ступав він впевнено, ніби це не його ноги пройшли тисячі кілометрів у пошуках того, що було описано на пергаментах його предків. Час від часу юнак, порившись в зморшках плаща, виймав шкіряний бурдюк, наповнений водою і, голосно зітхнувши, ховав його назад. «Нічого, ще зовсім небагато», - повторював він собі пошепки, наче молитву, що давала йому силу продовжувати безупинно іти вперед, бачачи перед собою лише вічність піску і яскраво-червоне сонце над головою, яке повільно опускалося, намагаючись сховатися за горизонтом. « Нарешті ми зможемо перевірити, чи не збилися з правильного шляху», - зрадів Каспар, намагаючись розгледіти на небі сяйво зірки, яка безперестанно стерегла небо уже двадцяте народження місяця. « А що, коли ми неправильно зрозуміли пророцтво? Що, якщо ми не правильно зрозуміли мову зірок? Якщо вся наша подорож – марна?», - вже в котрий раз запитував себе юнак, але продовжував іти, ніби знаючи, що в кінці кінців всі його сумніви виявляться марними і вони зустрінуть першими того, хто змінить цей світ раз і назавжди. Посмішка, що з’явилася у мандрівника, відразу ж погасла, як згасає падаюча зоря на вечірньому небі. Юнак відчув гарячий подих вітру, що враз за разом намагався збити його з ніг, навіки зробити сліпим, кидаючи жмені дрібного піску в очі. « Пора зупинятися», - подумав він і сказав :
- Эол летить. Пора.
Він промовив це так тихо, що, здавалося, його голос загубився десь в жовтій пустелі, де вітер знову починав танцювати свій божевільний танець із піском, тільки на це раз набагато швидший, майже смертельний. Але два інших мандрівника, яких ледве було видно за стіною із піску, зупинилися на секунду, і, перекинувшись декількома словами, побігли до Каспара, який вже зняв із плечей всю поклажу та намагався поставити шатро, шукаючи найбільш підходяще для нього місце. Вітер сильнішав і сильнішав, то кидаючись на мандрівників, то затихаючи, даючи їм неспокійні хвилини спокою. Нарешті, добравшись до свого друга, вони побачили, що той уже встиг розкласти шатро, сховавши його наполовину у пісок, та обкласти камінням, яке ніс у своїй поклажі. Всередині було дуже тісно та душно, але така ночівля задовольняла їх більше, ніж проведення ночі під час пустельної бурі під відкритим небом. Вогонь розпалювати не стали, боячись привернути увагу диких звірів, що виходили на полювання в цю пору часу. Тому Каспар, слухаючи пісню вітру, мелодія якої звучала навколо, помолившись, побажав своїм друзям спокійної ночі та тихого сходу сонця, сів в кутку шатра і закрив очі, намагаючись заснути. Його сусід, що лежав поряд, наспівував стару пісню їхнього народу, яка передавалася із покоління в покоління вже багато років та розповідала про хлопчика, народженого під зіркою ******, що своє смертю змінить світ. І ось так, під звуки вітру та спокійної пісні, Каспар провалився у глибокий сон, бачачи у ньому свою дружину та маленького сина, яких залишив заради вищої мети. «Хоча що може бути вищим, ніж рідні тобі люди, люди, що роблять тебе щасливим», - пробурмотів крізь сон юнак, повертаючись на інший бік. «Він буде важливішим за кожного із нас», - відповів не то Каспару, не то собі співаючий мандрівник із довгою сивою бородою та, виглянувши із шатра, заспокоївся, побачивши яскраву зірку над головою. « Вже скоро», - подумав він і закрив на секунду очі, намагаючись пригадати, скільки ще часу залишилося до приходу Смерті у цей світ…
« Так, геть важкі думки із голови, на мене чекає ще один нікчема», - наказав собі Бог, намагаючись забути свій останній сон. Але, як завжди буває, чим більше стараєшся викинути думку із голови, тим сильніше і голосніше вона стукає у двері свідомості, знущаючись над тобою, знаючи, що вбити її вже не можливо, якщо вона хоч на секунду побувала у найтемніших закутках твоєї голови. « Нічого, ще декілька днів і я отримаю нове тіло, в ньому не буде цих спогадів та думок», - завіряв себе він, знаючи, що єдине, чого він не забував ніколи, це її очей, наповнених вогнем кохання.
У двері постукали так сильно, що Бог здригнувся від несподіванки. « Я когось чекаю?», - запитив себе і відразу ж відповів – « Точно. Піццу привезли». Надягнувши штани та накинувши сорочку на голе тіло, він відкрив двері, наперед насолоджуючись діалогом, що чекав на нього. За порогом стояв прищавий хлопчина, тримаючи у руках картонну коробку, та жував жуйку з таким захопленням, ніби від цього залежало його життя. Він довго дивився на Бога, ніби зважуючи, чи може людина з такою зовнішністю залишити непогані чайові, та нарешті сказав, бризкаючи слиною :
- Ви замовляли?
- Я, - відповів Бог, намагаючись втриматися від спокуси витягнути ненависну жуйку із рота і вклеїти її йому у волосся. Вони постояли ще хвилину, не кажучи ні слова. Нарешті прищавий народив довге та змістовне речення :
- Ну?
- Я замовляв її близько години тому, а Ви привезли її тільки зараз.
- Ну, пробки, місто, сам розумієш, - промямлив прищавий. «Звичайно пробки», - подумав Бог, прекрасно знаючи, що ніяких заторів на вулицях немає, а просто цей прищавий індивідум вирішив зайнятися сексом із своєю дівчиною на задньому сидінні машини. « Де такі ще й дівчат знаходять», - промайнула повна горечі думка. Але зовнішньо він не подав і виду.
- Так, розумію. Ось, тримай, - Бог віддав йому пожмакані папірці, що досі спокійно лежали у його кишені, та додав -
ID:
353497
Рубрика: Проза
дата надходження: 28.07.2012 12:08:31
© дата внесення змiн: 28.07.2012 12:08:31
автор: Acado
Вкажіть причину вашої скарги
|
