Чому не забуваю його очі?
Чому усмішку щиру пам’ятаю?
Як жаль, що не присниться серед ночі,
Хоча про це я зовсім не благаю.
Для чого в пам’яті обличчя?
Яке, можливо, зовсім не побачиш,
Не через те, що закоротка вічність,
Не через те, що хтось за ним ще плаче.
Не через те, що він далеко,
Він зовсім близько – простягни лиш руку.
Він – вітер, ти лише смерека,
Лиш відчуваєш – він є для тебе другом.
Ні! Мабуть, ти для нього, якщо ще пам’ятає,
Але навряд, бо дуже іншу любить,
Або не любить? Щиро не кохає?
Але без сумніву її лише голубить.
Чи не лише її, звідки можна знати,
Адже тобі це зовсім нецікаво.
Від правди всі воліли б утікати,
Для тебе є він просто ідеалом.
десь у тих рядочках себе віднайшла..стан своєї душі нарешті.... 
